Читати книгу - "Останнє літо"

повагою згадав про Бойка Захаров, який не любив людей, що везуть свого воза крекчучи, всім напоказ. «Навіщо він мене викликав?» — думав Захаров про Львова.

Минулого разу так само проти ночі викликав і наказав зробити в армійській газеті сторінку про досвід снайперського руху і цілу годину пояснював, як саме треба скласти цю сторінку. Пояснював, знаючи справу, але не зрозуміло: чому вночі? І чому викликав тебе?

Хоч і важлива така сторінка в газеті, все-таки не членові Військової ради її верстати, а тому, кому належить, — редакторові. Коли за все зразу хапатися — можна й головного не встигнути!

Правда, можна міркувати й інакше: як же так? Я, член Військової ради фронту, у все вникаю, все встигаю, а в тебе, в члена Військової ради армії, часу на це нема?

Здавалося б, що заперечиш? Та заперечити можна. Все, що я прогавив чи не встиг, — це тобі згори видно, чи вважається, що видно, і якщо тобі там, нагорі, стукнуло в голову самому втрутитися в якусь дрібницю, то я, звісно, повинен від цього прийти в захоплення! Це зрозуміло!

А от чи не прогавив ти сам там, нагорі, за всіма цими дрібницями чогось важливішого — про це мені запитувати не належить. Хоч цілком можливо, що так воно й є. І хоч спатимеш ти по дві години на добу, однаково всього сам не переробиш. А коли так виходить, все-таки треба розподіляти: одне робиш сам, а друге — інші. Якщо вони, звісна річ, на своїх місцях сидять. А подбати, щоб вони на своїх місцях сиділи, це і є найголовніше, без чого, хоч би в які ти дрібниці втручався, далеко не заїдеш. «Цікаво, навіщо все-таки викликав? — ще раз подумав Захаров. — Може, після того як знайомився з армією, вирішив когось, хто йому сподобався, до себе в Політуправління фронту забрати?.. От коли б забрав од мене Бастрюкова. Здається, сподобався йому, серед ночі дві години з ним розмовляв. І вийшов такий щасливий, мовби яєчко зніс. Віддам — не охну…»

Він аж засміявся, подумавши, який дарунок, сам того не відаючи, зробив би йому Львов, забравши нарешті від нього Бастрюкова.

— Що, товаришу генерал? — спитав водій.

— Анекдот згадав. Як фріци начальника військторгу в полон узяли. Командуючому доповіли й питають: «Накажете відбити?» А командуючий і каже: «Не треба, ми з ним уже два роки мучимось, нехай тепер вони помучаться…» Подумав про одного працівника. І згадав. Не чув?

— Чув. Ви колись уже розповідали.

— То чому ж ти вдруге смієшся? Виходить, пам’ять у мене вже не та, не сміятися, а тільки плакати лишається…

Приїхали в штаб фронту й зупинилися коло хати, де жив Львов, не запізнившись, рівно о першій годині ночі.

Захаров зняв шинель і кинув її на сидіння віліса.

— Спатимеш — укрийся.

Він потер лівою рукою праву, бо змерзла, поки всю дорогу тримався на вітрі за передній стояк віліса, показав документи автоматникові, зійшов на ганок і відчинив двері.

За столом, прихилившись до стіни, підклавши під товсту щоку товсту руку, спав товстий полковник, який уже давно був при Львові водночас і ад’ютантом, і офіцером для доручень, і, як хвіст, їздив за ним з фронту на фронт. «І як він тільки зберігся такий огрядний при такому неспокійному начальстві? Інший на його місці став би як тріска», — подумав Захаров про полковника, що спав, і пустотливо гаркнув так, що той підскочив на стільці:

— З’явився за наказом генерал-лейтенанта! Прошу доповісти…

Підскочивши на стільці й прокинувшись, полковник неохоче встав і, кліпаючи, сказав незадоволеним голосом, що товариш Львов іще не повернувся від командуючого.

Сказав, звертаючись до свого начальника не за званням і не за посадою, як заведено в армії, а саме «товариш Львов», за звичкою вкладаючи в ці слова особливий зміст: те, що його начальник був тепер генерал-лейтенантом, важило менше, ніж те, що він був і лишався «товаришем Львовим».

Полковник постояв якусь мить за столом навпроти Захарова і нарешті, немов роблячи йому послугу, кивнув на двері:

— Заходьте, почекайте там.

Захаров увійшов до сусідньої кімнати, лишивши двері прочиненими. Його змусило зробити це якесь ледь відчутне вагання в тоні полковника.

Він оглянув кімнату. Минулого разу Львов приймав його не тут, а в сусідньому селі, в Політуправлінні фронту: там, де раптом згадав про ту сторінку в газеті, туди й викликав.

Кімната була величенька, з тесаними, чистими, може, навіть навмисне вимитими стінами. На стінах нічого не висіло: ні старого, що лишилося від хазяїв, ні нового.

Один куток кімнати завішено від підлоги до самої стелі зшитими в два ряди плащ-палатками, а в другій половині стояли тільки стіл, стілець та вогнетривкий ящик і навпроти столу під другою стіною — чотири стільці. Та й більш нічого.

На столі лежали: великий чистий блокноту товстий олівець — з одного кінця синій, з другого червоний — і окулярник. Ні паперів, ні карт — нічого.

Правда, стіл був канцелярський, з шухлядами, і, мабуть, і папери, й карти — все, без чого не обійдешся, лежало там і у вогнетривкому ящику. Але зараз, коли в кімнаті не було господаря, нічого цього на видноті теж не було.

Захаров походив по кімнаті, сів і раптом відчув себе не членом Військової ради армії, а відвідувачем, що сидів на стільці під стіною.

Стілець був твердий, жовтий, фарбований, канцелярський. Такий самий, як і чотири інші стільці — ще три під стіною і один там, по той бік, за столом. І стіл був точнісінько такий — жовтий, фарбований.

Захаров подумав, що, мабуть, усе це він возить за собою — з фронту на фронт. Про Львова знали, що він досі довго ніде не затримувався.

І цю занавіску на колечках, зшиту з шістьох плащпалаток, видно, теж возили з собою. Що там, за нею?

Мабуть, всього-на-всього складане ліжко та один чемодан.

Чомусь