Читати книгу - "Трикутний капелюх"

зна!.. Хто зна!.. Але що ж то я кажу? Сумніватися в моїй наваррці — то бога гнівити! Вона не може!.. Не може моя Фраскіта!.. Не може!.. А втім, що це я? Хіба є щось неможливе в світі? Хіба вона не пішла за мене, така красуня за таку почвару?

Розміркувавши так, бідолашний горбань заплакав…

Він зупинив ослицю, трохи заспокоївся, витер сльози, зітхнув тяжко, витяг кисет, узяв щіпку чорного тютюну, пом’яв його і скрутив цигарку; потім дістав кремінь, губку та кресало й кількома ударами викресав вогонь.

У цю мить він почув стукіт копит по дорозі, що проходила кроків за триста від нього.

«Який я необачний! — подумав Лукас. — А що як це мене розшукує правосуддя і я себе виказав отим кресанням!»

Він згасив вогник, спішився і зачаївся за ослицею.

Але ослиця, зрозумівши все інакше, вдоволено заревла.

— У, клята! — вилаявся дядько Лукас, силкуючись стулити їй рота обома руками.

І зразу ж, як чемна відповідь, почувся рев з боку дороги.

«Ну, пропав я! — подумав мірошник. Правду каже прислів'я: нема гіршого зла, як надіятись на осла!»

І, так розміркувавши, він скочив у сідло, хльоснув ослицю і помчав у бік, протилежний тому, звідки долинув рев.

Але от що дивно: той, хто їхав на співрозмовнику Лукасової ослиці, перелякався, мабуть, не менше ніж мірошник. Кажу так тому, що він теж збочив з дороги і кинувся навтьоки через засіяне поле в інший бік, гадаючи, напевно, що то якийсь злочинець, підкуплений доном Еухеніо, або альгвасил.

Мурсійця тим часом мучила гризота:

— Ну й ніч! Ну й світ! Як перевернулося моє життя за якусь годину! Альгвасили стають звідниками: алькальди зазіхають на мою честь; осли ревуть коли не слід, а тут, у грудях, моє жалюгідне серце насмілилося взяти під сумнів найшляхетнішу з усіх створених богом жінок!

О боже, боже! Дай сили швидше добратися додому і побачити там мою Фраскіту!

Так, ідучи навпростець через поля й чагарники, дядько Лукас десь близько одинадцятої години ночі без усяких пригод придибав додому…

Прокляття! Ворота на млин були розчинені навстіж!

XX
Сумніви і дійсність

Розчинені… але ж він, від’їжджаючи, чув, як жінка замикала їх на ключ, засув та ланцюжок!

Отже ніхто, крім неї самої, не міг їх відчинити.

Але ж як? Коли? Нащо? Обдурили? Примусили? А може, вона це зробила з власної волі, змовившися з корехідором?

Що він зараз побачить? Про що дізнається? Що чекає на нього всередині? Сенья Фраскіта втекла? Її викрали? А може, вона мертва? Чи в обіймах суперника?

«Корехідор сподівався, що я не повернуся вночі, — похмуро мовив сам до себе дядько Лукас. — Алькальд напевне дістав наказ — хоч і в кайдани мене закувати, а додому не відпустити… Чи знала про це Фраскіта? Чи була в змові? Чи вона стала жертвою обману, насильства, підлоти?»

На ці тяжкі роздуми бідолашний витратив не більше часу, ніж було йому потрібно, щоб перейти альтанку.

Двері будинку теж були відчинені. Як і в усіх селянських оселях, першою була кухня…

В кухні порожньо.

Проте в каміні палахкотіло яскраве полум’я… в каміні, де не було ніякого вогню, коли він від’їжджав, та й взагалі до середини грудня камін ніколи не топили!

Мало того, на одному з гачків висів запалений ліхтар…

Що все це означало? І як пов’язати ці ознаки присутності людей з мертвою тишею, що панувала в домі?

Що з жінкою?

І тільки тоді помітив дядько Лукас на бильцях двох чи трьох стільців, присунутих до каміна, чиєсь убрання…

Придивившись до нього, він так несамовито зойкнув, що той зойк застряг у нього в горлі й перейшов у глухе ридання. У нещасного було таке відчуття, ніби він задихається. Мірошник схопився руками за горло. Він пополотнів, його почало корчити, очі мало не вискакували з орбіт, а погляд був прикутий до цього вбрання. Бідолаху пройняв жах, мов у засудженого на страту злочинця, якому показали балахон смертника.

Бо те, в що він утупив очі, було не що інше, як яскраво-червоний плащ, трикутний капелюх, камзол і жилет сизого кольору, чорні шовкові штани, білі панчохи, черевики з золотими пряжками і навіть жезл, шпага та рукавички ненависного корехідора… Вбрання це — балахон ганьби мірошника, саван його честі, плащаниця його життя!

Грізний мушкет лежав у кутку, куди дві години тому його кинула наваррка…

Дядько Лукас стрибнув, мов тигр, і вхопив його. Встромивши шомпол в дуло, він пересвідчився, що мушкет заряджений. Перевірив, чи на місці кремінь. Потім підійшов до сходів, які вели до кімнати, де стільки років він спочивав з сеньєю Фраскітою, і глухо пробурмотів:

— Вони там!

Ступив крок, але відразу ж зупинився, огледівся, чи не стежить хтось за ним…

«Нікого! — сказав сам до себе. — Тільки господь… Невже він допустить таке!»

Рішення визріло. Мірошник збирався вже ступити ще крок, коли його блукаючий погляд зупинився на складеному аркуші паперу, що лежав на столі!..

Тієї ж миті коршаком метнувся він до столу і вп'явся пальцями в аркуш, мов кігтями в здобич.

Це було призначення небожа сеньї Фраскіти, підписане доном Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон!

«Ось ціна угоди! — подумав дядько Лукас, запихаючи аркуш до рота, щоб угамувати лють, придушити стогін. — Я завжди мав підозру, що вона любить свою сім’ю більше, ніж мене! О,