Читати книгу - "Діти Мардука"

покійних батьків. До мене ставилася тепло. То була нечувана безсоромність, яка вразила навіть мене, а я не належала до тих, з кого брали приклад, — Віра покосувала на Явдоху. — Якби таке утнула моя донька, я б її власними руками задушила. А оті випадки, коли люди мерли… Хай їх розслідує хоч сотня слідчих. Чим доведеш? Тим, що до приходу Бамбух в сиротинець і після її випуску не сталося жодного лиха? Та з нас тільки посміються.

— Авжеж, — погодився я. — А самі ви що думаєте?

На обличчя Віри з’явилася розгубленість. Вона подивилася на Явдоху.

— Пояснити таке не знаю як, — сказала стара. Поміркувавши, провадила. — Є люди, з якими весь час щастить. Є — з якими не везе. Таке помічали не раз ті, хто довго живе. А ось щодо Фроськи, то тут усе темно. І не тому, що вона цицьки показувала… Це вихватка дівки, яка стане хвойдою — нічого надприродного. Йдеться про щось лихіше. Я часом спостерігала як вона їсть, як рухається. Воно, звісно, забобони, але мені часом здавалося, що вона укутана у чорну хмарину. Та й діти трималися від неї на відстані, навіть хлопчаки, яких вона зваблювала. Самі вони не тямили у чім річ, але їхня душа знала. Ось Віра сказала, що померли всі, хто ставав у Фросьці поперек дороги. Це не зовсім так. А вчитель математики, а моя помічниця, котра часом її підгодовувала, а той хлопчина, що втік і так його й не знайшли — вони ставилися до неї непогано. Я сказала б так: нещастя падали на кожного, хто стикався з Фроською, не залежно — був він її другом чи недругом. Тоді у нашому інтернаті й оселився чорт, дідько в особі підкидька, знайди.

— Може, якась із ваших жінок підкинула немовля. Ну, наприклад, чоловік сидів — тоді багато сиділо — а вона… Треба було позбутися гріха…

— У нас таких немає. Жінка скоріше від чоловіка відмовиться, ніж від дитяти. Це по-перше, по-друге тут усі одне одного знають. І в навколишніх селах також. У мить би вичислили чиє то немовля.

— А як усе в’яжеться з тим, що вона вступила й закінчила університет? Здається, і в аспірантурі навчалася…

— Вона справді останній рік вчилася непогано, — сказала Віра.

Озвалася Явдоха:

— Я вже казала: Фроська не дурепа. Але краще б вона була дурною. Тоді її підлоту було б видно.

— От-от, — погодилася Віра. — Бувало, влізе тобі в душу, витягне все, що в ній є. А там і образи, і кривди, — бо це життя — всяке трапляється. Потім усе те забувається. Ти забудеш, вона — ні. І ось ти їй — криве слово або щось… І одразу ж відчуєш, що на тебе косує оком той, кривду від якого, а, може, то було тільки непорозуміння, ти вже й забула. Вона має чудову пам’ять. То не пам’ять, а якийсь архів, у якому лежать досьє на кожного. Час від часу досьє розкривається, з нього витягується мовлене вами слово і дається йому хід. Якщо ж досьє виявляється порожнім, то вас просто оббрешуть. Ось що таке розум, який не визнає правил.

— Ну, ви тут філософи! — усміхнувся я. — А чи не можна оглянути глинище, в якому знайшли колись Фросину.

— Це далеко, — сказала Явдоха. — Кілометрів п’ятнадцять звідси.

— Та он же машина, — кивнув я на припарковане біля воріт інтернату моє авто.

… У далекі часи круча була балкою-водотоком. Та потім дощові води змінили напрямок і від русла залишилася тільки круча, за оголеними породами якої можна було вивчати геологічні епохи. Зверху лежав грубий шар чорнозему, під ним — триметрова товща червоної глини, потім ішов прошарок піску, а під ним — вапняк, товщину якого не можна було вгадати, бо кручу на споді встеляв наносний матеріал. Над тим місцем, де вапнякове оголення було засипане, виднілося безліч неглибоких нір у глині.

— Ото десь там, — показала Явдоха. — Не можу тільки сказати напевне — її знайшли в глиняній норі чи в печері.

— Хіба там є печери? — озвалася Віра Семенівна.

— Є. Там колись брали білий камінь, з якого випалювали вапно. Зараз вони засипані. Стривайте… Я згадала. Жінка, яка знайшла немовля, казала, що пищало щось у печері. Не в глинистій копальні, а саме в печері. До речі, у тих печерах переховувалася від німців наша молодь, яку гнали в Німеччину. Бачите, що значить опинитися на місці. Все пригадала. Авжеж, Фроську знайшли в печері. І знайшли її в останній день квітня. Справа в тому, що першотравневе свято тривало два-три дні. За цей час колгоспниця могла помазати собі хату, бо в будні, хе-хе… заробляла трудодні. Отже, прийшла вона по глину у якийсь із останніх днів квітня.

Я зауважив:

— Фросина народилася десь у травні. З цієї нагоди вона навіть частувала декого з письменників.

— Нікому не відомо, коли вона народилася, — сказала Явдоха. — На вигляд немовляті було місяць-півтора. День народження записали той, у який її забрали прийомні батьки. Ніхто не знає ні справжнього імені, ні прізвища, ні дня народження. Хоча та, котра її у світ привела, напевне ж, дала ім’я. Бо слово «ліліт», та ще написане з малої літери, на ім’я не схоже? Здається вона вийшла не з лона жінки, а витягли її з утроби самої Землі.

Я подивився на Явдоху здивовано. Таке не могло прийти в голову навіть мені — фантастові. Я запитав:

— А сама вона — Фросина знає, що це не її батьки?

— Навряд, — відказала Явдоха. — Скоріше — ні. Про це ніхто не знає. Ті, хто був причетний до цього, повмирали. А прийомній матері який толк втаємничувати Фроську?

— Але ж ви знаєте…

— Я знаю, бо жінка, яка знайшла немовля, — моя покійна тітка. У нас тут заведено не базікати зайве. Колись за одне необережне слово можна було опинитися там, де Макар телят не пас.