Читати книгу - "Ходіння по муках"

тебе, — сказала Катерина Дмитрівна.

Даша подивилась на її спину і зітхнула.

— Всі погані, всіх я осуджую. Один дурний, другий противний, третій брудний. Тільки одна я хороша. Я тут чужа, мені дуже тяжко від цього. Я і тебе осуджую, Катю.

— За що? — не обертаючись, тихо спитала Катерина Дмитрівна.

— Ні, ти зрозумій. Ходжу з задертим носом, — от і вся заслуга. Просто — це по-дурному виходить, і мені обридло бути чужою серед вас усіх. Словом, розумієш, мені дуже подобається один чоловік.

Даша промовила це, опустивши голову; засунула палець у кришталевий флакончик і не могла його звідти витягти.

— Ну, що ж, дівчинко, слава богу, якщо подобається. Будеш щаслива. Кому ж і щастя, як не тобі. — Катерина Дмитрівна легенько зітхнула.

— Але знаєш, Катю, все це не так просто. По-моєму, — я не люблю його.

— Якщо подобається, — полюбиш.

— В тім-то й річ, що він мені не подобається.

Тоді Катерина Дмитрівна зачинила дверцята шафи і спинилась коло Даші.

— Ти ж тільки-но сказала, що подобається… Оце, справді…

— Катюшо, не чіпляйся. Пам’ятаєш англійця в Сестрорєцьку, отой і подобався, була навіть закохана. Але тоді я була сама собою… Злилася, ховалася, ночами рюмсала. А цей… Я навіть не знаю, — чи він це… Ні, він, він, він… Збентежив мене… І вся я інша тепер. Наче диму якогось нанюхалась… Якби він зараз зайшов до мене в кімнату, — не ворухнулась би…. роби, що хочеш…

— Дашо, що ти говориш?

Катерина Дмитрівна сіла на стілець до сестри, пригорнула її, взяла її гарячу руку, поцілувала в долоню, але Даша повільно випручалась, зітхнула, підперла голову і довго дивилась на синіюче вікно, на зірки.

— Дашо, як його звуть?

— Олексій Олексійович Безсонов.

Тоді Катя пересіла на стілець, поруч, поклала руку на горло і сиділа непорушно. Даша не бачила її обличчя, — воно все було в тіні, — але почувала, що сказала їй щось жахливе.

«Ну, і тим краще», — відвертаючись, подумала вона. І від цього «тим краще» стало легко й порожньо.

— Чому, скажи, будь ласка, інші все можуть, а я не можу? Два роки чую про шістсот шістдесят шість спокус, а за все життя тільки один раз і цілувалася з гімназистом на ковзанці.

Вона зітхнула голосно і замовкла. Катерина Дмитрівна сиділа тепер, зігнувшись, опустивши руки на коліна.

— Безсонов дуже погана людина, — промовила вона, — він страшна людина, Дашенько. Ти слухаєш мене?

— Слухаю.

— Він всю тебе зламає.

— Ну, що ж тепер вдієш.

— Я не хочу цього. Хай краще інші… Але не ти, не ти, любонько.

— Ні, воронятко не хороше — чорне тілом і душею, — сказала Даша, — чим же Безсонов поганий, скажи?

— Не можу сказати… Не знаю… Але я здригаюсь, коли думаю про нього.

— А він же тобі теж, здається, подобався трохи?

— Ніколи… Ненавиджу!.. Хай береже тебе господь від нього.

— От бачиш, Катюшо… Тепер уже я напевне потраплю до нього в тенета.

— Про що ти говориш?.. Ми збожеволіли обидві.

Але Даші саме ця розмова і подобалась, наче йшла навшпиньки по дощечці. Подобалось, що хвилюється Катя. Про Безсонова вона либонь уже й не думала, але навмисно почала розповідати про свої почуття до нього, описувала зустрічі, його обличчя. Все це перебільшувала, і виходило так, ніби вона цілісінькі ночі мучиться і мало не зараз ладна бігти до Безсонова. Наприкінці їй самій стало смішно, захотілося схопити Катю за плечі, розцілувати: «Коли вже хто дурненький, то це ти, Катюшо». Але Катерина Дмитрівна раптом зсунулася з стільця на килимок, обхопила Дашу, лягла обличчям у її коліна і, здригаючись всім тілом, крикнула якось страшно навіть:

— Прости, прости мені… Дашо, прости мені!

Даша перелякалась. Нахилилася до сестри і від страху та жалю сама заплакала, схлипуючи, стала питати, — про що вона говорить, за що їй простити? Але Катерина Дмитрівна зціпила зуби і тільки пестила сестру, цілувала їй руки.

За обідом Микола Іванович, глянувши на обох сестер, сказав:

— Та-ак. А чи не можна й мені дізнатися про причину цих сліз?

— Причина сліз — мій паскудний настрій, — зараз же відповіла Даша, — заспокойся, будь ласка, і без тебе розумію, що не варта мізинчика твоєї дружини.

В кінці обіду, коли подавали каву, прийшли гості. Микола Іванович вирішив, що з нагоди сімейних настроїв необхідно поїхати в шинок. Куличок почав дзвонити в гараж, Катю й Дашу послали переодягатися. Прийшов Чирва і, дізнавшись, що збираються в шинок, несподівано розсердився:

— Кінець кінцем від цієї безперервної гульні терпить хто? Російська література. — Але і його взяли в автомобіль разом з іншими.

В «Північній Пальмірі» було повно людей і гамірно, величезний зал у підвалі яскраво заллятий білим світлом кришталевих люстр. Люстри, тютюновий дим, що плинув з партера, тісно поставлені столики, люди у фраках і голі плечі жінок, кольорові парики на них — зелені, лілові й сиві, жмути сніжно-білих еспрі, самоцвіти, що тремтіли на шиях і в вухах снопиками оранжевого, синього, рубінового проміння, лакеї, що сновигали в темряві, засмоктаний чоловік з піднятими руками і магічна його паличка, що різала повітря перед завісою малинового оксамиту, блискуча мідь труб, — усе це множилось у дзеркальних стінах, і здавалось, ніби тут, у нескінченних перспективах, сидить все людство, весь світ.

Даша, попиваючи через соломинку шампанське, спостерігала людей за столиками. Ось, перед спітнілим відром і шкаралупою від лангуста, сидить бритий чоловік з напудреними щоками. Очі його напівзаплющені, рот презирливо стулений. Очевидно, сидить і думає про те, що кінець