Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

ВІДПОВІДАТИМУ. – На останньому слові голос Блейна опустився до нижнього регістру, зазвучавши хрипко, наче ламкий голос чотирнадцятирічного підлітка.

Очі Роланда тепер не просто блищали – вони палали.

– Що кажеш, Блейне? Я правильно тебе зрозумів – ти визнаєш свою поразку?

– НІ! АВЖЕЖ, НІ! АЛЕ…

– Тоді відповідай, якщо можеш. Розгадуй загадку.

– ЦЕ НЕ ЗАГАДКА! – мало не пробекав Блейн. – ЦЕ ЖАРТ, ТУПИЙ ЖАРТ ДЛЯ МАЛИХ ДІТЕЙ, З ТИХ, З ЯКИХ ВОНИ РЕГОЧУТЬ У ДВОРІ!

– Відповідай, або я оголошу, що змагання завершено і наш ка-тет переміг, – заявив Роланд. Він говорив тим сухо-впевненим і владним тоном, що його Едді вперше почув від стрільця в Річковому Перехресті. – Ти маєш відповідати, бо скаржишся на дурість, а не на порушення правил, які ми прийняли за обопільною згодою.

Знову клацання, тільки цього разу набагато гучніше – таке гучне, що Едді аж скривився, а Юк притис вуха до голови. Слідом за ним настала пауза, найдовша з усіх, що були досі. Тривала вона щонайменше три секунди. А потім:

– НА ТРУБІ ЛИШИЛОСЯ І, – похмуро виголосив Блейн. – ЗНОВУ ФОНЕТИЧНИЙ ЗБІГ. САМ ФАКТ ВІДПОВІДІ НА ТАКУ НЕГІДНУ ЗАГАДКУ ЗМУШУЄ МЕНЕ ВІДЧУВАТИ ОГИДУ.

Едді підняв руку і потер вказівним пальцем об великий.

– ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ, НЕРОЗУМНЕ СТВОРІННЯ?

– Це найкрихітніша у світі скрипочка грає пісню «Моє серце перекачує заради тебе пурпурову сечу», – відповів Едді.

Не втримавшись, Джейк розреготався.

– Та не зважай на дешевий нью-йоркський гумор, повернімося до змагання. Навіщо поліцаї носять пояси?

Світло в баронському вагоні заблимало. Зі стінами теж почало відбуватися щось дивне: вони то блякли й прозорішали, стрімко втрачаючи колір, то знову ставали непрозорими. Едді споглядав це явище лише бічним зором, та й то йому трохи запаморочилося в голові.

– Блейне? Відповідай.

– Відповідай, – підтримав Роланд. – Відповідай, або я проголошу кінець змагання й вимагатиму дотримання обіцянки.

Щось торкнулося ліктя Едді. Глянувши вниз, він побачив, що це Сюзаннина гарна рука. Узяв її, стис і всміхнувся жінці. Він сподівався, що усмішка вийшла трохи впевненішою, ніж насправді почувався її господар. Вони виграють змагання (він майже в цьому не сумнівався), але жодного уявлення про те, як поведеться Блейн, він не мав.

– ЩОБ… ЩОБ ШТАНИ НЕ СПАДАЛИ? – зміцнілим голосом Блейн повторив питання як твердження. – ЩОБ ШТАНИ НЕ СПАДАЛИ. ЦЯ ЗАГАДКА ҐРУНТУЄТЬСЯ НА ПЕРЕБІЛЬШЕНІЙ ПРОСТОТІ…

– Точно. Добре впорався, Блейне, але не намагайся згаяти час – цей номер не пройде. Далі…

– Я НАПОЛЯГАЮ НА ТОМУ, ЩОБ ТИ ПЕРЕСТАВ СТАВИТИ МЕНІ ЦІ ДУРНІ…

– Тоді зупини поїзд. Якщо ти такий знервований, то зупинися тут, і я перестану.

– НІ.

– Гаразд. Тоді продовжимо. Що це таке – ірландське, але завжди стоїть на задньому дворі, навіть під дощем?

Знову клацання, та цього разу таке гучне, що Едді здалося, наче в його барабанну перетинку встромили затуплений шпичак. Пауза затяглася на п’ять секунд. Зелена крапка на карті була так близько до Топіки, що кожен її спалах осявав слово неоновим світлом. А потім:

– ПЕДДІ О’МЕБЛІ.

Відповідь на цю кумедну загадку Едді вперше почув у завулку за «Далі» або десь у подібній місцині для збіговиськ. Але Блейнові відповідь далася з великим скрипом. Неабияких зусиль йому довелося докласти, щоб простежити своїм негнучким розумом правильний шлях до її розгадки. Лампи в баронському вагоні палахкотіли ще дикіше, ніж перед тим, Едді чув, що зі стін лине тихе бурмотіння – такий звук видає стереопідсилювач перед тим, як здохнути.

На карті маршруту заблимало слабке рожеве світло.

– Годі! – вигукнув Маленький Блейн тремким, наче в персонажа зі старого мультика «Ворнер Бразерс», голосом. – Припиніть, ви його вбиваєте!

«А ти як гадаєш, розумнику, що він витворяє з нами?» – подумав Едді.

Хотів було вистрелити в Блейна тією загадкою, котру Джейк розповів того вечора, коли вони сиділи довкола багаття, – що це таке, зелене, важить сотню тонн і живе на дні океана? Мобі Шмаркля! – але передумав. Ця загадка була заслабкою, щоб ще більше застопорити логічні зв’язки комп’ютера… а Едді відчував, що йому це до снаги. До того ж, щоб по-королівському (й навіки) відтрахати Блейнові мізки, не треба бути розумнішим за третьокласника, в якого є колекція карток зі смішними жартами про какашки і шмарклі. Бо хай там скільки емоцій забезпечували йому модні двополярні плати, він усе одно лишався неживою істотою – комп’ютером. Ще навіть як слід не занурившись у цю зону сутінків для загадкаря, куди повів його Едді, Блейн уже зазнав першого удару для свого інтелекту.

– Чому люди ходять до туалету, Блейне?

– ТОМУ ЩО… ТОМУ ЩО… НАЙ ТЕБЕ БОГИ ПРОКЛЯНУТЬ, ТОМУ ЩО…

У них під ногами щось тихо заскавуліло, звук посилювався, і зненацька баронський вагон різко перехнябився справа наліво. Сюзанна пронизливо закричала, Джейк упав їй на коліна. Їх обох вчасно підхопив стрілець.

– БО ТУАЛЕТ НЕ ПРИХОДИТЬ ДО НИХ, ПРОКЛЯТТЯ! ДЕВ’ЯТЬ ХВИЛИН П’ЯТДЕСЯТ СЕКУНД!

– Здавайся, Блейне, – порадив Едді. – Здавайся, поки я остаточно не висадив тобі мізки в повітря. А це станеться, якщо ти не складеш зброю. Нам обом це відомо.

– НІ!

– Я знаю мільйон таких приколів. Я їх усе життя чув. Вони поприлипали до моїх мізків, як мухи до пастки. Для декого це спосіб життя. То що скажеш? Здаєшся?

– НІ! ДЕВ’ЯТЬ ХВИЛИН ТРИДЦЯТЬ СЕКУНД!

– О’кей, Блейне. Сам напросився. Ось мій мегахіт. Чому мертве немовля перейшло дорогу?

Монопоїзд знову страхітливо гойднувся. Едді не розумів, як він після такого взагалі тримається на рейці. Скрегіт з-попід підлоги дедалі гучнішав, стіни, підлога й стеля вагона почали шалено мигтіли – від непрозорості до прозорості та навпаки. Щойно пасажири були у вагоні, а наступної миті вже опинялися в повітрі, несучись над сірим денним краєвидом, безликим і безкраїм, що прямою лінією проліг до обрію світу.

Голос, що линув із гучномовців, тепер, здавалося, належав наляканій дитині:

– Я ЗНАЮ, ХВИЛИНОЧКУ, Я ЦЕ ЗНАЮ, ТРИВАЄ ЗАВАНТАЖЕННЯ ДАНИХ, ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ВСІ ЛОГІЧНІ СХЕМИ…

– Відповідай, – наказав Роланд.

– МЕНІ ТРЕБА БІЛЬШЕ ЧАСУ! ВИ МАЄТЕ ДАТИ МЕНІ ЧАС! – у писклявому голосі почувся надтріснутий тріумф. – ПРАВИЛА ЗМАГАННЯ НЕ ПЕРЕДБАЧАЮТЬ ЧАСОВИХ ОБМЕЖЕНЬ НА ВІДПОВІДЬ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ, НЕНАВИСНИЙ СТРІЛЕЦЬ ІЗ МИНУЛОГО, БОДАЙ БИ ТИ ЛИШАВСЯ МЕРТВИМ!

– Ні, – погодився Роланд, – часових рамок справді не було, ти правий. Але ти не можеш вбити нас, не розгадавши загадку, Блейне, а Топіка вже близько. Відповідай!

Баронський вагон знову став прозорим, і Едді побачив, як повз них промайнуло щось на кшталт височезного іржавого елеватора для зерна – він залишався в полі зору достатньо довго, щоб Едді визначив його природу. Тільки тепер він повністю оцінив ту маніакальну швидкість, з якою вони їхали і яка, мабуть, на добрих три сотні