Читати книгу - "Загнуздані хмари"

пущу, діду, поки не розкажеш, не пущу. Розкажи мені про щось страшне, знаєш, про що?..

— Я знаю, — жартівливо сказала Галинка, — мабуть, про блискавку.

Всі засміялись, а маленький Іванько закричав:

— Вона бреше. Вона павука аж ніяк уже не боїться. Отож і блискавки не злякається!

— Ясно! — задерикувато сказала Галинка. — Мені блискавка тепер дуже подобається.

— Ні, я не про блискавку, — сказала Майя. — Я знаю, блискавка — це розряд електрики в хмарі. — А от розкажи про посуху. Що таке посуха?

— Отакої! здивувався Ілько. — Посуха? Це коли спека і все засихає. Що ж тут розказувати?

— Ні, я розумію, — сказав дід Омелько. — Майя хоче знати, від чого бувають у нас посухи. Правда?..

— Правда!.. — закричала Майя.

— От я й розповім про це, — сказав дід Омелько. — Посухи бувають тоді, коли в атмосфері безупинно нагріваються повітряні маси, і тому вони стають надто сухими. Буває і холодне повітря з полярних країн суне на південь і нагрівається в цьому поході. Коли ж у нас трапляються великі, як то кажуть, рекордні посухи, то це дуже страшна річ, як правильно зазначає Майя. А це буває в певні роки, в певні періоди. Це буває тоді, коли великі арктичні маси повітря котяться з півночі на південь, нагріваються і висушуються. Одні спускаються через північ Скандінавського півострова, інші — через його південь. Або одні йдуть через Скандінавію, а інші через Карське море. Густі повітряні маси утворюють дільниці високого тиску повітря, або антициклони. І от схрещування цих шляхів густих повітряних мас приводить до впертих посух. У гребенях та сідловинах між двома антициклонами народжується суховій. Він особливо страшний тим, цей сухий пекучий вітер, що дме не тільки вдень, а й уночі. Коли посуха без суховію, втомлені, знесилені рослинки відпочивають хоч уночі; коли ж дме суховій, він і вночі випиває з них останні крапельки вологи…

Буває й таке, що саме на Україну інколи приходять не тільки арктичні повітряні маси, але й сухе тропічне повітря з далеких жарких країв…

Тут дід зупинився… В цю мить залунали радісні вигуки:

— Хмари!.. Хмари!.. Ціла навала хмар!.. — радісно закричали діти.

Справді, з заходу почали насуватися білі громаддя. Це були величні кораблі хмар… Вони підпливали все ближче, затягаючи небо. І тоді загойдався «Переможець» і плавно пішов їм назустріч.

— Ой, — раптом сказала Галинка, — а може, зараз будуть блискавки?..

РОЗВІЯНІ МРІЇ

З поверненням розвідки вся станція немов завмерло у великому напруженні.

Це напруження, мов той хвилюючий вітер, розлилось по всіх каютах «Переможця», війнуло в очі його меш капців, наснажило їх ще більшою енергією.

Воно захопило і Мака: «Таємничий острів», попсований Мухою, і досі самітно лежав під канапкою. Мак зранку не був у своїй кімнаті.

Він нечутно блукав по каютах, дослухаючись серце і очима до цього великого напруження. Мак звик всюди супроводити батька, бути присутнім при всіх його нау, кових експериментах, і це виробило в ньому особливу поведінку. Він умів ніде не заважати. Коли йшла важлива робота, Мак ставав «невидимкою», як жартуючи говори» Горний. Хлопчик ходив зовсім нечутно, але нерідко його маленька рука несподівано нагадувала про його присутність, вчасно допомагаючи в якійсь дрібничці… Чи тільки збирався Горний взяти якийсь інструмент, щоб вивірити якийсь прилад, чи треба було Раї увімкнути для чогось струм, чи турбував Грицька порох, що притрусив ізоляційні частинки малесеньких електрометрів, — завжди маленька смуглява рука Мака ставала в пригоді. Мак навчив і маленьку Муху замовкати і ставати «невидимою», переступивши поріг лабораторії. Тільки зараз він на неї не міг покластись і заздалегідь замкнув у своїй кімнаті. З того часу, як на станції оселився Ролінський із своєю Марго, собачка рішуче загубила витримку і всюди гучно висловлювала свою антипатію до них. У кімнаті спостережень Борис Олександрович приймав зведення завідувача розвідки. Ролінський хвилювався: очі його, звільнені від окулярів, дивились заклопотано і трохи розгублено, а покалічена рука нервово тремтіла.

Мак завмер поміж шафами з приладами-спостерігачами, дослухаючись до розмови професора й татка. Спеціальні слова, метеорологічні терміни були йому в значній мірі зрозумілі, і він намагався піймати загальну лінію зведення.

Він знав, що за кілька хвилин буде найцікавіше: «Переможець» перейде до активної дії — до бою з навалою хмар.

Рай ходила по «електричці» у піднесеному настрої, чекаючи сигналу Горного. Її кругленькі щоки пашіли рум'янцем, а чорні довгасті очі блищали, як вуглинки. В своєму піднесенні вона здавалась ще молодшою, наче їй було не двадцять три, а вісімнадцять років.

Хмари мчать над синім морем, Вітер дужча, хвилі б'ють. Буде буря — переборем, Переріжемо їй путь!

Так наспівувала Рая пісню з «Моряків» Вільбоа. Вона натиснула якусь кнопку, і вгорі відкрився люк. В той же час до її ніг впала довга драбинка, автоматично розправила своє пружне тіло і міцно стала в дверях, розкриваючи хід угору.

Зовсім легко і швидко, чого ніяк не можна було чекати від її огрядної постаті, Рая полізла по блискучих дрібненьких щаблях на горище. Воно являло собою величезну ізолюючу частину генератора. Тут виблискували сорок нескінченно довгих шовкових стрічок завширшки понад метр, що служили транспортерами (передавальниками) електрики від приладів «електрички» до поверхні величезної кулі дирижабля. Вони стояли напоготові, як стрункі ряди велетнів-бійців, готових кинутись у бій на перше слово командира. Рая ще раз дбайливо оглянула устаткування — все було гаразд. Тоді вона спустилась і закрила люк.

Сигналу ще не було, чекання ставало нестерпним. Рая