Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

такий потужний, як князь Семен, який у несхожих на ці танцях примудрявся творити з ходу бубонці з дівочих животів із милими довбишечками в них, — не той був час, та й не мав Микола такої потуги, як його далекий предок, якщо він і справді предок. Хлопцеві досить було кружляння, і стріляння очима, і впоювання парфумами, а ще тим духом, що сполучав на час танцю, хвилюючи більше чи менше, але завжди. І його рука випадково чи й ні натрапляла на яблуко, якого так хотілося скуштувати на смак, чи спускалася на м’які, дражливі й гарячі сідниці або на пружку станика на спині, тобто вабило те, чого в нього не було, але до запаморочення хотілося пізнати. Від тих емоцій його плоть набрякала так, що це відразу відчували партнерки і мліли, розплавляючись у його гарячих обіймах, і коли б партнерок не втримував, то від тих торків розтеклися б, як вода. Але ніколи не розтікалися, навпаки, тужавіли, та й сочки ставали тверді, аж гострі, і ті сочки, як пташки дзьобами, намагалися ніжно копнути його в груди. Ні, то було чудо, ті танці, бо нікóли пізніше, танцюючи, такого не відчував; можливо, тому, що людина до всього призвичаюється, та й бажання виникають залежно від міри змужніння. До речі, казав мені професор М. Лико, молодь часу князя Семена мала подібні відчування. При цьому прочитав вірша Симона Зиморовича з книги «Роксоланки, або руські панни», написаного через сім років після загибелі князя Лика, отже, 1628-го, де є такі рядки:
Розина мені в танці померанць давала, А потім і віночка дати обіцяла, Коли ж допомагав їй вести того танця, Тоді вона впустила в пломінь померанця. Те яблуко жаристим вугликом зробилось, Спаливши душу бідну, тіло спопелило.

Так само було й через триста п’ятдесят років. Принаймні Микола Лико сокровенно повідав мені, що таки переживав подібне, відтак вир, у якому нісся, пірнаючи й виринаючи, «неначе човен в синім морі», давав йому не лише насичення, а й збудження, тож потім півночі не міг спати. Ніяковіючи, приятель признався, що, вже навчаючись в університеті, часом пригадував ті танці з солодкою тугою, яка була аж така, що написав про те вірша, якого мені показав: його датовано 15 листопада 1959 року, отже, ті танці відбувалися за кілька років перед тим, коли ще жив у рідному Романові, який тоді переназвали на честь жахкого кроволийця — не поганитимем його іменем цих сторінок. У тому вірші йшлося, що його автор живе тепер у великому й шумливому місті (в Києві), де чорний асфальт і «юрби метушливі», і вряди-годи, «як далекий сон», йому вчувався гіркувато-солодкий запах полину, що незмінно викликав у ньому сантимент. Зацитуємо з того вірша потрібні рядки:

Якісь музики грають, Якісь під небом танці, А в тебе тонко-тонко Цвітуть, горять рум’янці. Ми сплетені в обіймах, І ноги ледве ходять. Дихання у нас спільне, А музика виводить. А музика аж б’ється, Ридає і сміється. І я тоді подумав, Що серед того тлуму Я вічності ув очі Під той час зміг зирнуть…

Трохи дивні слова, правда? Особливо ті, в кінці. Коли б я хотів покпити з пана професора, сказав би, що його потяг до минулого (а минуле — теж вічність, тільки перекинута догори ногами) виріс із того-таки фатуму, що вдарив і по ньому, тринадцятому коліні, — але відчув, що цим міг би уразити приятеля. Цього ж образа можна прочитати й простіше: з’єднуючись із дівчиною навіть поглядом, людина доступається до таємничого закладання в зерні, яке родить свою подобу, — оце і є знак вічності, принаймні так тлумачили знак зерна й І. Величковський, і Л. Баранович, і Г. Сковорода. Але мене зацікавило в тих (вірю, що сокровенних) рядках інше: чи була то випадкова дівчина, одна із тлуму, чи ж та фатальна з прірви, що стала подобою фатуму, який уже тоді рушив супроти мого приятеля так само, як рушав супроти обох вищеописаних рицарів неоціненної печалі?

— Ні, — сказав, трохи знітившись, Микола. — То була принагідна дівчина. Ми протанцювали й просто собі розійшлися, але її чомусь не забув, принаймні довго здавалося, що не мав із нею розлучатися. Зрештою, пізніше ніколи такого глибокого поєднання ні з ким не мав.

Пояснення, на перший погляд, вірогідне: хіба такого не може бути? Коли б і я покопався у своїй, сказати б, біографії, то щось таке теж зміг би розшукати, хоч я не з фатального роду. Коли пристати на Миколине пояснення, можна дійти висновку, що це був перший камінь, на який натрапила коса, але косар цього разу послав косу зависоко і коси собі (хто знає, чи на щастя, чи на горе собі) не зламав, ані пощербив. Отже, я спершу повірив приятелеві, хоча, як зарубку, залишив у собі запитання: чому, обговорюючи такі прості речі, він зніяковів і не захотів дивитися мені в очі?

Зрештою, можна дати й третє тлумачення загадкового рядка: «…Серед того тлуму // Я вічності ув очі // Під той час зміг зирнуть…», притому символічне. Згадаймо, як загинув князь Семен Лико і як пропав канцеляриста Теодор Петровський-Лико; але не бажаю тут поспішати: нитка Ляхесис, яку тут досліджую, лише почала змотуватися з кужелі, вона й визначає цю не останню в цім писанні історію.

Уже значно пізніше, коли трохи притис приятеля, Миколі