Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 33
Перейти на сторінку:
той світ до тебе, Тільки Україна хай не йде! Хай на думи завжди стільки попиту, Завжди стільки тупоту і потопту, Та не згіркнуть молоді меди, Вічно пахнуть золоті меди. Смерте, чорну руку одведи! Олесь СИМОНЕНКО,

син поета

ДОБРИЙ ЛОСКОТОН

Коли мій батько Василь Андрійович Симоненко помер я був ще зовсім малий. Спогади у мене про нього — дитячі.

Як і всякий батько, він любив гратися зі мною, читав оповідання, казки, вірші. Знав він їх багато. Читав напам’ять. Як справжній тобі артист. Мені це подобалося, і я кожного дня з нетерпінням чекав його з роботи.

Пам’ятаю, якось прийшов він додому веселий і збудженний. Я ж навпаки — був насуплений, набурмосений.

— Чого сидиш сумний та невеселий, як сотник Запрьоха? — накинувся він на мене і став лоскотати. — Ану, козарлюго, вище голову!

Говорив він інколи незрозуміло для мене. Це зараз я знаю, що той сотник із Квітки-Основ’яненка — козацька душа. А тоді це була для мене загадка: чого батько так називає мене?

— Тату, напиши мені казочку. Всім щось пишеш, а мені? — просив його я.

— Обов’язково напишу! — і знову лоскотав мене.

— А про що?

— Про себе. Тільки буду я там, як добрий дядько Лоскотон. Хочеш?

— Еге ж…

Потім він не спав цілу ніч. А наступного дня під вечір вже декламував мені казку про дивного і доброго Лоскотуна, про царя Плаксія і його мерзенного Макаку-Забіяку.

Я просив його читати казочку щовечора. І кожного разу він добавляв до неї щось нове, ще смішніше і цікавіше.

Так народилася та дивовижна казка. Тепер я читаю її моїй доці Мирославці. І вона впевнена, що отой добрий Лоскотон — то її казковий, рідний дід Василь.

Казка «Цар Плаксій та Лоскотон» сподобалася всім. Вона, як я розумію, увійшла в золотий казковий фонд.

Батько теж розумів, що твір удався. І йому, очевидно, хотілося написати іще щось казкове. Якось він сказав:

— Це казка про мене. А хочеш, напишу про тебе? Або про такого ж лінивця, як ти?_

Отож тоді і з’явилася казка «Подорож у країну Навпаки», в якій перше слово — то моє ім’я:

Лесик, Толя й два Володі

Сумували на колоді.

І коли я читав цю казку малій Мирославі, вона голосно сміялася і питала мене: «Невже ти, татку, ото був такою замазюрою?.. А де зараз ота колода, на якій ви сиділи?..»

Діти є діти. Вони все розуміють по-своєму. Але в казках мого батька вони знаходять свого улюбленого Лоскотона — вірного друга на все життя.

Мені приємно, що в нашій газеті «Молодь Черкащини» є бойова тематична сторінка, яка називається «Клуб Лоскотона». Молоді спадкоємці Симоненка продовжують його справу — силою сміху, гумору і сатири викорчовують усяке зло, що стоїть на шляху добра і справедливості…

Федір Барабаш,

колишній директор Тарандинцівської середньої школи, м. Лубни

ГОРДІСТЬ ШКОЛИ

Я пригадую 1949 рік, коли Василь після закінчення семирічної школи в рідному селі Біївцях Лубенського району вступив до восьмого класу Тарандинцівської школи, де я був директором. Скоро стає членом двох гуртків — літературного й фізичного. Він любив математику й розв’язував складні задачі.

Певно, були в Симоненка якісь задатки до успішного навчання, але впадала в око його старанність, наполегливість. Він широко користувався додатковою літературою перечитав усі книги зі шкільної бібліотеки (особливо любив твори на історичні теми).

Треба пам’ятати, що ті повоєнні роки були нелегкими. Та й до школи щодня ходив Василь за дев’ять кілометрів. І все ж у хлопця вистачало часу на все. Вчителька української мови й літератури М. Й. Остапенко дізналася, що в хлопця є творчі здібності, й намагалася сприяти їхньому розвиткові Був у нього альбом із фотографіями однокласників, під кожною — віршований підпис. Василь розповідав товаришам: «Схоплююсь дуже рано, йду до річки і там фантазую». Вірші записував до зошита.

Василь Симоненко брав активну участь у шкільних вечорах, присвячених видатним письменникам — Пушкіну, Лесі Українці, Грабовському… Але й до інших масових заходів не був байдужим. Пригадую, був вечір зустрічі з нашими колишніми випускниками. Василь прочитав там власний вірш, у якому було й привітання гостям, і подяка вчителям, і любов до школи. Вірш так збентежив усіх, що вони змусили поета прочитати його ще раз.

Десь тоді ж ми з радістю за свого учня прочитали його вірш «Радянській жінці» в районній газеті «Червона Лубенщина».

Можна з певністю говорити про те, що наполеглева праця дала можливість Василеві Симоненку закінчити Тарандинцівську середню школу із золотою медаллю. Потім, як відомо, він поступив на факультет журналістики Київського державного університету.

Олесь Гончар пише: «Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка. Горить високим, чистим світлом в небі українського радянського письменства… Є в його творчім доробку речі, які сьогодні справедливо можемо назвати класичними».

Ці речі створила людина, яка сама була взірцем сумління і працелюбності, яка не терпіла ледарів і обивателів. Для нас, колишніх учителів Василя Симоненка, його великий літературний успіх не несподіванка, а закономірність.

Віра Момот

учителька школи № 1 м. Лубни

ПАМ’ЯТАЮ ЙОГО З ДИТИНСТВА

Хата, де я народилася, стояла якраз навпроти старої Симоненкової хати — через єдину сільську дорогу. Отже, я пам’ятаю Васю Симоненка із раннього дитинства. Ми вчилися в одній школі, разом гралися на приудайському березі, бігали на Паращину гору

1 ... 19 20 21 ... 33
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З матір'ю на самоті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "З матір'ю на самоті"