Читати книгу - "Коштовний камінь, Андрій Гуляшки"

щось відповів, навіть не розуміючи гаразд, що каже.

— Ти вчора працював допізна, — сказала Савка. — Коли я засинала, в тебе ще горіло світло.

— Так, я працював довго, — зітхнув Андрій.

Вони помовчали. Потім Савка знов заговорила:

— Знаєш, мені хочеться, щоб ти в цій експедиції добився успіху. Набридло мені, що батько повторює без кінця: хай прославиться, хай відкриє щось велике, а тоді… Ми повинні, нарешті, побратися… Ти знаєш…

— Знаю, — перервав Андрій. Він подав їй руку. — Мені пора.

У нього було таке почуття, нібито все навколо раптом посіріло, набрало буденного вигляду. Савка чекала від нього «великих» діл, хотіла, щоб він сподобався її батькові. Ці великі діла мали одну мету: наближення терміну шлюбу… А колеги? Куди ділось товариське співчуття, про яке так часто йому доводилось чути? Колеги ніби чекали цього скандального випадку ї зраділи можливості поглузувати з нього…

Він зайшов у коридор. Всі пасажири вже були на своїх місцях. В найдальшому кутку, біля тамбура, розмовляли офіцер і висока струнка дівчина з хлоп'ячою зачіскою. Він весь час заглядав їй в очі, а вона вперто уникала його погляду і крутила головою, наче пташка.

Андрій підійшов до найближчого відкритого вікна, обіперся об раму. Вітер зразу ж розкуйовдив йому волосся, і в цьому струмені повітря, що бив йому в обличчя, відчувався аромат поля, сіна, змішаний з неприємним запахом диму.

Подих степового чи гірського вітру завжди вливав у його душу непоборне бажання — блукати по незнайомих місцях, вилазити на стрімкі скелі і спускатись у провалля, жадібними очима вдивляючись у розкриті земні жили. Це почуття давало радість, бадьорило, наче келих міцного, старого вина. Але зараз вітер навіював йому лише гіркі, сумні думи.

Колись він був футболістом — грав центральним нападаючим і знав, як неприємно й боляче в ту мить, коли щастя всміхнулось, раптом опинитись «поза грою». Перед очима ворота, поле вільне — вірний гол — і тут різкий свисток судді ріже нерви, як хірургічний ніж: офсайд. Якщо ти надієшся на сліпий випадок і сам хитро приймаєш м'яч позаду оборони ворога, то просто махнеш рукою: «Трюк не вийшов». Але ж коли оборона ворога з своєї ініціативи зуміла лишити тебе позаду себе, а ти мчиш до воріт і нічого не підозріваєш, — тоді раптовий свисток судді діє, як удар ножа в спину.

Трапилось так, що він опинився в становищі «офсайд» у житті. Невидимі вороги зробили все, щоб виставити його перед розумними людьми як смішного фантазера і наївного брехуна.

Він був спокійним гравцем, звик аналізувати гру навіть в найбільш напружені, критичні хвилини.

Що ж трапилось?

По-перше. Дивна пригода: якимсь незбагненним способом його ескіз підмінюється кумедним топографічним творінням.

По-друге. Викрадення справжнього ескіза і підміна його іншим не знищувала гіпотези про берил, бо вона була в його мозку, існувала незалежно від будь-яких ескізів.

По-третє. Людина, що накреслила вигаданий ескіз, чудово знає місцевість.

По-четверте. Гумористичний характер підкинутої йому карти — не випадковий, це не плід веселої дотепності. Жарти були такі, що мали принизити його в очах начальства, похитнути його авторитет, представити його легковажним брехуном.

З якого метою? Одне з двох: або щоб він був звільнений з роботи, або, коли залишиться, — щоб довгий час був посміховищем і об'єктом глузування. Такій людині, звичайно, ніхто ніколи не буде вірити.

П'яте. Він буде поставлений у такі «службові» умови, що в нього не лишиться часу для будь-якої самостійної дослідницької роботи.

Це констатація фактів. Тепер треба підвести риску і зробити висновки.

Перший висновок: він потрапив у розумно влаштовану пастку і має ворогів, та ще й неабияких, справжніх ворогів.

Другий висновок. Ці вороги обізнані з геологічною справою, стежили за його роботою і, напевно, їм були відомі їхні розмови з Спиридоновим.

І знову питання: чому в нього з'явились вороги? Відповідь ясна: тому, що йдеться про берил, а не про залізо чи мідь. Мінерал берил має величезне значення для легких і найлегших стійких сплавів. Він необхідний для виробництва реактивних літаків, ракетних двигунів, стратосферних літаючих апаратів. Ясно, що є люди, які не бажають, щоб у нас відкрили такий мінерал. Сама тільки гіпотеза, припущення про його існування викликали тривогу і страх у деяких людей, змусили їх діяти, влаштовувати пастки. Ці люди, таким чином, не його особисті вороги, а вороги його батьківщини, соціалістичного ладу.

Все зрозуміло і ясно, як день. Але яка користь від цієї ясності? Хто вороги і де вони ховаються, — ось питання, яке треба з'ясувати.

Поки вороги не будуть викриті, він буде «поза грою», в нього будуть зв'язані руки. Адже тепер, якщо послати Спиридонову не один, а хоч десять «офіціальних» ескізів, становище не поліпшиться. Чому? Тому що ніхто не повірить шахраю, безсовісному брехуну…

Але хто ж вони, ці близькі, а проте — невидимі вороги?

Інженер Спиридонов чи Вилю Власев? На них це зовсім не схоже. Спиридонов — справжній комуніст, його життя кришталево-ясне, як крапля роси. Вилю Власев — бездоганно чесна людина, до того ж він дуже обережний і надто педантичний, щоб піти на таке діло. Павел Папазов? Найбільш чуйний з усіх його колег, єдиний, хто радів його шуканням і виправдував перед Вилю Власевим його відсутність. Ігнат Арсов? Хіба здатний на злочин цей боязкий чоловік, що страждає манією нікчемності? Він, може, найбільш здібний з усіх геологів, але душа його спотворена якоюсь дивною хворобою, невгамовним прагненням валятися в ногах у інших. Така людина неспроможна бути мерзотником. Зюмбюлев — надто обмежений; крім роботи, знає одне — полювання. Це його пристрасть. Марко Маринов? Про цього ремісника не варто й думати. Хворобливий, полохливий, він весь тремтів, як дитина, коли починалась гроза, а ввечері боявся відійти від палатки і на п'ять кроків. Картограф Делчо Єнев? Він був легковажний, любив випивати і завжди впадав за якоюсь жінкою.