Читати книгу - "Коштовний камінь, Андрій Гуляшки"

Але це добрий і хороший товариш. Лаборантка Рашеєва чи хтось із технічного персоналу?

Андрєєв перебрав усі позитивні й негативні риси їх характерів і, нарешті, переконався, що це безглуздо. Насамперед, ніхто з цих людей не мав наукової підготовки, щоб креслити геодезичні ескізи великих масштабів. Та й хто з них знає його почерк, щоб так досконало скопіювати?

Викрити ворога не менш важко, ніж довести існування берила в земних надрах.

Хтось повинен йому допомогти. Але ж до кого звернутися, хто повірить, що ескіз зник таким дивним способом і що так само дивно на його місці опинився інший. Кожний скаже: це химерний трюк, невправний виверт, який ти сам вигадав, щоб вийти з незручного становища! йому скажуть так: «Щоб привернути до себе увагу (подивіться, який талановитий геолог!), ти зчиняєш галас про якийсь берил, а коли тебе притиснуть до стіни (тобто, коли треба довести, що ти серйозна людина і справді здібний геолог), ти по-пілатовськи вмиваєш руки: мій план викрали і підмінили іншим!».

Ось у якій пастці опинився Андрій.

Що він буде робити далі?

Андрєєв не звик легко здаватися, але зараз у ньому ніби щось надірвалось, він почував себе, як актор, незаслужено освистаний публікою. Нічого поганого він не зробив, не мав наміру заподіяти комусь неприємність, а його затюкали, зацькували, як звіра.

Незабаром йому мине тридцять років. Це такий бадьорий веселий вік. Жахливо, якщо в ці роки починаєш сумніватися в людях, втрачати віру в добро, бачиш навколо тільки сіре, буденне життя, егоїзм і холодні, байдужі обличчя.

Ще на початку своєї розповіді я вже говорив, що я студент ветеринарного інституту, і ви, очевидно, догадуєтесь, що в мене нема нахилу до філософування. Та коли я згадую про всі ці події, то мимоволі думаю: чи вірні були філософські висновки Андрія про життя і про людей взагалі? Не знаю, як на вашу думку, але мені здається, що вони були помилковими. Як кожен щасливець, він усе бачив у рожевому світлі. Такі вже вони всі! Я знав одного такого. Якось ішов дощ, та ще який! Цілі потоки лилися з неба, а він ішов вулицею і насвистував. «Іди-но сюди!» гукаю до нього і вказую на місце під «балконом, де сам сховався. А він, веселий, підійшов до мене й каже: «Ходімо! Чого це ти заховався? Глянь, який приємний дощик!». Розумієте? Злива здавалась йому тихим теплим дощиком!.. І йому було весело, хоч він весь був мокрий і з плечей стікала вода. Отакі бувають щасливці. Таким був і Андрій, поки його не спіткало це лихо з планом. Як я вже сказав, він бачив усе в рожевому світлі. Молоде тендітне деревце здавалось йому величезним дубом. А згодом, коли його спіткала біда, він під впливом настрою змінив свої рожеві окуляри на чорні; а ці чорні скельця мають незвичайну властивість: вони зменшують усе видиме до мізерних розмірів. Ці окуляри перетворюють великий дуб у маленький кущик. Ось як небезпечно дивитись на життя і на людей крізь призму своїх настроїв, своєї долі. Я, ветеринар, зовсім не схильний до абстрактних філософських міркувань і гадаю, що найкраще — це не надівати кольорових окулярів. Не знаю, звідки прийшла до нас ця мода…

Отож Андрій стояв, нахилившись над вікном, і вітер бив йому в обличчя. Стрункий офіцер в кінці вагона лишився сам і з похмурим виглядом курив. Раптом Андрій відчув, що його штовхають під лікоть. Він незадоволено обернувся, гадаючи, що це хтось із його колег. Біля нього стояла, соромливо і злякано посміхаючись, лаборантка Рашеєва. Вона стояла перед ним, наче учениця, яку викликали відповідати урок.

— Ви застудитесь, — сказала дівчина. — І завтра у вас болітиме голова.

Андрій нічого не відповів. Рашеєва якусь хвилинку помовчала і спитала:

— Я вам заважаю?

Він знизав плечима.

— Та ні, будь ласка, — ї відчув жаль до дівчини. Захотілося сказати їй щось приємне, але не міг знайти жодного лагідного слова. А вона стояла коло нього, маленька, в накинутому на плечі подертому суконному пальті. І невідомо чому, спитав зовсім недоречно:

— А де картограф? Чому ви залишили його самого?

Дівчина почервоніла, але очей не відвела.

— Спить, — відповіла вона. — Ось тут, в купе Марко Маринова. Вони обоє вже поснули.

— Я спитав про нього просто так, випадково, — вибачливим тоном сказав Андрій.

— Нічого, — усміхнулась дівчина. — Пам'ятаєте, як ми студентами були в одній ремсовій групі?!5

— Давно це було, — сказав Андрій. — Не пригадую.

— Ви тоді кінчали, а я тільки вступила на перший курс.

— Давно це було, — повторив Андрій.

— А я відтоді вас пам'ятаю, — сказала Рашеєва і знову почервоніла. Тепер вона ще більше нагадувала дівчинку, що відповідає урок.

Андрій мовчав. Він все ще шукав лагідні слова і ніяк не знаходив.

— Я ходила на всі матчі, коли ви грали, — продовж жувала вона.

— І добре робили, футбол — цікава гра.

— Але я так і не полюбила його.

— І я охолонув до нього, — чомусь збрехав Андрій.

Поїзд поступово зменшував швидкість і зупинився. Це була якась маленька станція.

— До Пловдіва лишилось дві години, — повідомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звідкись вискочила дівчина з хлоп'ячою зачіскою, і офіцер поспішив до неї.

Пролунав різкий свисток, йому відповів короткий і хриплий паровозний гудок.

Цей звук на мить розбудив ніч, ніби попереджаючи її про якусь важливу подію, що от-от має відбутися.

Поїзд знову помчав уперед.

— Скажіть мені відверто, — почала лаборантка, — скажіть мені, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш