Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

У грудні після любарських подій (бунт Волоха), коли зліквідовано наш фронт, і деякі члени Уряду УНР подалися за кордон, у Хмільнику зібралися державні й політичні діячі, які не еміґрували й продумували справу створення державного центру в Хмільницькому районі, що охоплював коло мільйона душ населення. Тоді створено т. зв. Крайову Раду, а пізніше в Літині Раду Республіки. На нараді в Літині був наш прем'єр І. Мазепа. Обидві установи очолював Іван Макух, від УГА до їх складу входив і я. Ми бачили тоді працю отамана Клодницького (він саме тоді видужував від сипняка). Коли під кінець грудня Вінницький ревком обмірковував справу призначення на начального командувача УГА, наша увага спинилася на особі Клодницького.

Зимою я дістав листа з Києва від С. В. Тобілевичевої, що вона тяжко бідує з своєю хворою матір'ю. Вона писала, що по відході УСС-ів на її хутір, де вона часто гостила нас у себе, налетів Махно, пограбував і знищив хутір, і вона живе тепер у великих нестатках.

Мені хотілось конче помогти якось цій нашій діячці сцени й видатній громадянці, а до того великій приятельці УСС-ів. Тому я попросив до себе мого приятеля з часів дитинства, тепер старшину інтендантури; він відав великим складом харчів УГА в артилерійських касарнях, недалеко від залізничої станції. Він був дуже чесна людина, прекрасно виконував свої обов'язки. Ніколи не користався сам з того, що мав у віданні харчові запаси, навіть разом з нами голодував. Я дав йому прочитати лист С. В. Тобілевич і запитав, чи не міг би він видати щось із свого складу. Мій приятель спершу рішуче відмовив. «Як я це зроблю?» — сказав він. «Таж у мене кожний мішок має свою метрику». «Я не розуміюся на цьому, Ромку, — кажу йому, — але ми мусимо помогти Тобілевичевій. Як це зробити, то твоє діло». Він стояв на своєму й далі, і ми нарешті посварилися. Я з тим і пішов. Але я знав, що в нього було добре серце та що він таки щось зробить. І справді, незабаром прийшов його посланець із запискою, що він має приготованих два пуди борошна, один пуд сала й один пуд цукру; я даю прислати одного певного УСС-а по ці речі. Їх відвіз мій колишній стаєнний, гуцул Лесь Білак, з околиці Косова, до Києва й привіз листа від С. В. із зворушливою подякою за те, що врятував її хвору матір від голоду. Закликав я знову до себе мого приятеля і дав прочитати листа. В його очах заблисли сльози зворушення.

13. Наші намагання добитися ратифікації договору з большевиками.

Цілий місяць січень 1920 р. ми нічого не чули про ратифікацію нашого союзного договору з большевиками. Вони мовчали про цей договір. Поза пропаґандивними мітинґами, влаштовуваними для галичан, вони не робили нічого, не давали нам ніякої помочі ні в харчах, ні в санітарних матеріялах, не зважаючи на те, що Затонський і командувач 12-ої армії Муралов обіцяли мені в Калинівці негайну допомогу. Не було також зовсім вияснене наше політичне становище. Всі наші інтервенції в справах харчів і інших потреб у вінницьких большевицьких установах збували коротко: «Ми не можемо нічого зробити, командування 12 армії і Київ мовчать, не дають ніяких директив». Нам радили поїхати в Київ і там вияснити все. За це взявся спочатку чотар О. Гачкевич. Він вибрався разом із Орлівною, своєю знайомою, членом партії лівих СР-ів, яка впевняла нас, що, як киянка, має широкі знайомства між боротьбістами й большевиками та може за їхньою допомогою вияснити нашу справу. Ані Гачкевич, ні Орлівна нічого не досягли; бачилися з підрядними людьми, пересварилися з ними й вернулися до Вінниці, обурені до краю проти большевиків. Вони й почали розголошувати всім, що нам з ними не по дорозі, що ми мусимо зірвати союзну умову. На їх думку, краще вже наладнати якось з поляками. Кінець-кінцем вони сконтактувалися з емісарами уряду УНР, які конспіративно бували в Вінниці, і щось з ними плянували. З того часу Гачкевич перестав бувати на засіданнях ревкому УГА і взагалі не цікавився його справами.

При цій нагоді я хотів би згадати про кінець Гачкевича. Наприкінці квітня, коли я стояв з бриґадою червоних УСС-ів в районі Бердичева, Гачкевич з доручення 2-ої бриґади ЧУГА зорганізував у Вінниці повстання проти большевиків. До міста влетіла кавалерія Котовського й зчинила там справжнє пекло. Тоді загинув і Гачкевич, а інтендант сотник Марків покінчив самогубством.

На початок лютого ми приготовляли велику делеґацію в Київ для переговорів з політичними чинниками в справі УГА. Спонукали нас до цього щораз більші труднощі та безвиглядність нашого становища. По різних місцях приходило до непорозумінь і навіть до сутичок галичан з червоноармійцями. Через те, що большевики нічого не робили, щоб реалізувати наш договір, доля УГА була непевна. А ми за всяку ціну намагалися зберегти її організаційну цілість, наше військове майно й старшинський корпус. Тому ми через нашу делеґацію хотіли зв'язатися з представниками уряду радянської України в Києві, а якби й там не договорилися, то мали зв'язатися безпосередньо з Харковом, де був осідок уряду.

Над цим питанням ми довго дискутували на засіданнях ревкому, садилися з політичними й військовими діячами у Вінниці: Хвилею, Кручинським, командувачем 44 дивізії Дубовим, Козицьким, Ковтуновичем і Микитою Колядою. Наслідком цих розмов з ними ми й вирішили вислати згадану делеґацію до Києва. До її складу входили: від Вінницького ревкому М. Опока. М. Курах і М. Угрин-Безгрішний. Спочатку мав їхати Михайло Балицький, але він захворів на тиф і на його місце впросився Угрин, бо хотів у Києві відвідати своїх знайомих, насамперед С. В. Тобілевичеву. Ми пішли йому на руку тим більше, що він був редактооом «Комуніста Прикарпаття», отже представником нашої преси. Від компартії Прикарпаття Є. Коханенко, Iван Сидоряк і Вол. Бойко; від УГА прибув із Балти сотник Франц Кондрацький і бунчужні Петро Малишевський та Іван Васьків. Я мав очолити делеґацію, але в останній хвилині захворів на ґрипу й попросив Кондрацького заступити мене. З ним я відбув довгу нараду, вияснив йому всю вагу, якої ми надаємо нашим розмовам у Києві, принагідно в Харкові. Я вмовляв його твердо стояти на наших позиціях, особливо в справі організації УГА, бо це цілком відповідає настроям армії і є суттєве для наших дальших