Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

діри.

 

Ботокуди - то борці:

Б’ються сміло, мов Горації,

О посади, ад’юнктури,

О стипендії та дотації.

 

Ботокуди - ціцерони,

Ботокуди - то артисти;

Як говорять - то з амвони,

Як співають - акафісти.

 

Ботокуди - лікарі!

На нервовую дразливість

Бидла мають ліки: піст

І святую стремезливість.

 

Ботокуди - педагоги:

Щоб у бидла відібрати

Всю охоту до науки -

Требника дають читати.

 

Ботокуди - мудрі люди!

Що там ваші європейські

Ліберали, націонали -

Кращі в нас свої, рутенські!

 

Не хвалися ж ти, Європо!

Шкода твоїх праць і трудів!

Що там маєш, те і маєш,

Та не маєш ботокудів.

 

Другий розділ оповідає про початок ботокудів. Стан краю перед 1848 роком характеризується оцими словами:

 

Кажуть люди: «Спочатку

Світ тонув у тьмі кромішній;

Зве́рху уносивсь канчук,

Внизу гнулись душі грішні.

 

Грішні душі, просте бидло

Гнуло в праці карк свавільний,

А канчук гуляв свобідно,

Лад піддержував суспільний.

 

І тиша була. Міг кождий

Преприємно проживати,

Хто при свисті канчука

Мав охоту танцювати».

 

Надійшов 1848 рік, «дивний гедзень на народи», бидло розгулялося, канчук пропав, а в Галичині урядник Встидіон, по словам неприязних елементів, натворив ботокудів.

 

«Ну, та, звісно, Встидіон

Не був бог, то й ті особи,

Що він натворив, не мали

Й крихти людської подоби.

 

Руки в них лиш к собі горнуть,

Рот кричить лишень, чоло

З міді й юхту, ані мізку,

Ані серця не було».

 

Против такої клевети протестують праві ботокуди гаряче.

 

«Брешете, щоб Встидіон

Не на людськую подобу

Сотворив нас і за те

Гріх тяжкий поніс до гробу.

 

Не якийсь там Встидіон

Сотворив нас, мов нелюдство,

А сам пан біг сотворив

Нас і наше ботокудство.

 

І з-поміж усіх народів

На землі лиш ми єдині

Так, як вийшли з рук господніх,

Так лишилися й донині.

 

Так, донині ми лишились

З серцем, з розумом дитини,

Наче вчора духом своїм

Оживив нас бог із глини.

 

І та глина - ми то чуєм -

В нашій ще лежить істоті,

Вічно нас манить і тягне

В ріднім бабратись болоті».

 

Коротко розказано далі важніші факти від р. 1848: зав’язання «Ботокудської ради» і заснування «Голодного дому». Докладніше описано малозвісний епізод з гербом сеї інституції.

 

Славна «Ботокудська рада»

Аж спотіла вся в утомі,

Три дні радивши, який би

Герб дать на «Голоднім домі».

 

Три дні радять - годі врадить!

Вже четверта днина чеше,

І урадили такий герб:

Злотий пес на сонце бреше.

 

Рік робили того пса,

Рік несли, а рік ставляли.

«Стій же тут на нашу славу

І бреши!» - вони сказали.

 

І стоїть той лютий пес

На «Голоднім домі» й досі,

Став на ковбицю ногами

І до сонця морду зносить.

 

І сидить в «Голоднім домі»

Ботокудська рада й досі,

Против мрій, думок, теорій

Сміло голос свій підносить.

 

Але тихо ясним небом

Сонце радісно пливе -

В ботокудськім тихім краї

Плем’я родиться нове,

 

Плем’я люте і безбожне,

Що смієсь з отих героїв,

Із стовпів тих ботокудських

І з покори їх старої.

 

Але біс їм, тим новим!

Не вони нас тут обходять,

А ті древні ботокуди,

Що діла́ великі плодять.

 

Бо, чень, кождий догадаєсь,

Що на псі вони не стали,

Але далі в світ широко

Ботокудство прославляли.

 

Правда, пес той золочений,

Що на дах аж виліз сміло,

Безперечно й неохибно,

Був найвищеє їх діло.

 

Вище вже не йшли вони,

Та зате в недовгій хвили

Вшир і вдовж усю країну,

Наче морські хвилі, вкрили.

 

Про широку ту діяльність,

Що лилась, мов ріки з моря,

Ось яке в той час писала

Славна «Ботокудська зоря»:

 

«Слава богу, час минає!

Не то диво, що минає,

А то, що, збудившись раз,

Наш народ вже не дрімає.

 

Не дрімає і не спить,

А кріпиться і ликує,

Славить бога і монарха,

З ворохобників кепкує.

 

Бог нам дав життя й здоров’я,

Цар - руїни з академії,

Ще якби нам хто дав грошей,

То були би ми в Едемі.

 

Ми лояльні! Ми за волю

Шабельками не махали -

Що дали, ми брали смирно,

Ще й у ручку цілували.

 

Ми тверді, бо, мов скала,

Стоїмо на віри грунті.

В вірі вся будучність наша,

А не в вільнодумнім бунті.

 

Ми й учені! Ще дяки

Нас псалтир читати вчили;

З книг святих вся мудрість наша,

А плювать нам на машини.

 

Ми великі! Сян, і Буг,

І Дністер наш безконечний -

Се границі наші! Тут

Ботокудський край сердечний.

 

Для своєї вітчини

Ми дамо без тіла душу,

Ми в огонь підем за неї,

В воду, найрадше - на сушу.

 

Таж вона багата й щедра,

Не залишить нас ніколи.

Ми не лишимо її,

Аж доробимось поволи.

 

Доки молоком і медом

Ти пливеш, наш рідний краю,

Доки весело, в достатку

Череди твої гуляють -

 

Доти й ми усе при тобі,

Невідступні патріоти,

Аж дійдемо -