Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

– Ти забуваєш, що ти мені казав багато разів: у тебе на роботі всім байдуже, хто що робить, – усіх цікавлять результати. Тому всім байдуже, що ти там читатимеш!

– Та я не можу! Мені… соромно!

– Не треба соромитися того, що тобі цікаво.

– Мені не цікаво! Я ніколи не читаю таких журналів.

– Я знаю. Їх ніхто не читає. Вони просто продаються сотнями тисяч екземплярів щотижня… Але він тебе цікавить, бо ти його тримав у руках, коли я зайшов!

– Я не дивився… Я просто… Я просто поцікавився, що там…

– Ти маєш право цікавитися. Цікавитися – це природно. І не слід цього соромитися.

Я вже уявляв своїх колег і начальство, яке бачить мене з тим журналом.

– Алане, ти будеш вільним того дня, коли тебе навіть не займатиме питання, що собі думають люди, які побачать тебе із Closer у руках.

Я лишень повторював собі думку, що той день далеко, геть далеко…

– Хтозна…

– Крім того, щодня ти припускатимешся, скажімо… трьох помилок, помилок побуту. Себто я хочу, щоб тричі на день ти поводився неправильно, у будь-якому сенсі, у якихось дрібничках. Треба, щоб ти ставав неідеальним на якийсь час, щоб ти усвідомив, що ти від того лишишся живим, нічого для тебе не зміниться і стосунки з іншими не погіршаться. І наостанок: двічі на день ти відмовлятимеш у тому, про що інші тебе просять, чи навіть будеш їм суперечити. На вибір.

Я мовчки дивився на нього. Брак ентузіазму в мене на обличчі контрастував із сяйвом ентузіазму в нього. Він, вочевидь, був дуже щасливий зі своїх ідей.

– Коли починати?

– Одразу ж! Ніколи не відкладай на пізніше те, що допомагає зростанню.

– Чудово. Що ж, цього разу я йду не прощаючись і не пропоную оплатити свою частину рахунку.

– Супер! Гарний початок!

Він явно був задоволений, але його бешкетний погляд не обіцяв нічого доброго.

Я підвівся й пішов.

Я вже майже пройшов крізь весь бар і дійшов до дверей, коли він покликав мене. Його гучний голос так різонув мертву тишу бару, що всі повернулися в його бік, намагаючись роздивитися, чим він там махає.

– Гей, Алане, повернись-но! Ти забув журнальчика!

Ненавиджу понеділки. Це відчуття, мабуть, найбанальніше й найпоширеніше у світі. Але я для цього мав найбільше причин: це щотижневі планувальні зустрічі. Щотижня ми з колегами збиралися, аби почути, що ми не досягли поставленої мети і що треба робити, щоб виконувати поставлені завдання. Які ж рішення ви ухвалите? А як чинитимете?

Вихідні видалися багатими на емоції, як і весь тиждень після зустрічі з Дюбреєм. Перші дні я силував себе, рахуючи мої маленькі щоденні подвиги. А потім я вже сміливо насолоджувався всіма приводами, які для цього траплялися.

Я повільно посувався вузькою вуличкою – і всі плелися за мною, – хоча мене розпирало від бажання натиснути на педаль газу і рвонути щосили, замість повзти, як старий дідуган за кермом. Я зчинив трохи галасу у квартирі, і моя сусідка знизу, пані Бланшар, двічі дзвонила мені. Я кинув трубку, перервавши агента, що втелющував мені вікна. Я прийшов на роботу в шкарпетках різного кольору. Я їв фуа-гра в невеликому ресторані та сказав офіціанту, що паштет був непоганим. І я щодня, в годину найбільшої навантаженості, пив каву в бістро навпроти, де кожен приходив і розказував банальні речі та давав поради щодо економічного розвитку країни, до яких уряд нездатний додуматися. Авжеж, я намагався не погоджуватися майже з усім.

Усе це вимагало від мене зусиль, хоча певна частина мене починала отримувати задоволення від вивищення над моїми страхами. Я плекав надію, що колись та й звільнюся від їхнього ярма.

Того понеділка, одразу після першої співбесіди з кандидатом, я пішов на те злощасне засідання. Була 11:05 – отже, я спізнився… Я ввійшов до зали, тримаючи в руках блокнот і… Closer. Усі консультанти вже сиділи за круглим столом, чекали лише на мене.

Люк Фостері подивився в мій бік крижаним поглядом. Ґреґуар Ларше сидів ліворуч від нього, не змінюючи свою фірмову посмішку. Він знав, що найкраще люди реагують на позитив. Я певен, що він вибілив зуби, бо вони так виблискували, як штучні. Коли він говорив, я дивився йому не в очі, а в зуби.

Я сів на вільне місце. Усі обличчя повернулися до мене. Я поклав журнал на стіл, щоб назву було видно, і намагався не перетинатися ні з ким поглядом – надто соромно мені було…

Ліворуч від мене Тома захоплено читав Financial Times. Мікаель розважався із сусідкою, яка проглядала Tribune та водночас хихотіла над його дурними жартами.

– Цього тижня показники такі…

Ларше полюбляв почати фразу і, привернувши увагу, замовчати, не закінчивши. Він підвівся для ще більшої уваги, сів і продовжив з посмішкою:

– Цього тижня в нас хороші показники. На 4 % підвищився показник працевлаштувань наших кандидатів порівняно з минулим тижнем – і це на 7 % більше, ніж такого самого тижня минулого року. Принагідно нагадаю, що наша мета – збільшення на 11 %. Звичайно ж, у кожного різний особистий успіх – тож я ще раз привітаю Тома, який тримає лідерство.

Тома удав, ніби йому байдуже і він лише трішечки задоволений. Він обожнював робити міну переможця, який сприймає перемогу спокійно. Насправді ж я знав, що кожен комплімент для нього – як доза наркотику.

– Але є чудова новина для решти.

Поблажливий погляд Ґреґуара Ларше обвів групу, поки він тримав театральну паузу, перш ніж вести далі:

– Насамперед хочу наголосити, що Люк Фостері багато працює для вас. Ось уже місяць, як він аналізує всі дані, аби зрозуміти об’єктивну причину, чому деякі з вас мають кращі результати, ніж інші, хоча методика роботи в усіх однакова. Тож він ретельно провів звіряння, порівняв усі цифри, прорахував статистику та графіки. І результат його дослідження феноменальний. У нас є рішення, від якого кожен із вас виграватиме щоденно! Люк, даю тобі слово – самому надати твої висновки!

Наш начальник відділу, ще серйозніший, ніж завжди, почав говорити холодно й монотонно, не підводячись із місця.

– Я проаналізував позначки щодо ваших телефонних переговорів. І помітив зворотну пропорційність між середньою тривалістю співбесід із консультантом за дванадцять місяців і середньомісячним результатом успішності такого консультанта з урахуванням працевлаштування кандидата.

У залі запала тиша. Кожен запитально дивився на Фостері.

– А можна нашою мовою перекласти? – спитав Мікаель зі сміхом.

– Це дуже просто! – сказав Ларше, тут же забравши слово, яке щойно дав своєму довіреному. – Це означає, що ті, хто найдовше говорять по телефону, проводячи