Читати книгу - "Оповідання, Коцюбинський"

Зах­ви­лю­ва­лась во­да, мов жи­то від вітру, по­ко­ти­лась ва­ла­ми до бе­ре­га, наб­ли­зи­лась - і вда­ри­ла з глу­хим сто­го­ном в пісок, роз­би­ва­ючись на ти­сячі білих кра­пельок… І знов усе стих­ло; тільки спо­ло­ха­на річка, гой­да­ючись в своїх бе­ре­гах, ме­лодійним хлю­пан­ням жалілась жов­то­му пісоч­кові на до­куч­ли­вих гос­тей…

Зачаровані по­до­рожні сиділи й мов­ча­ли. Ось збігла на бе­рег дівчи­на, при­хап­цем за­черп­ну­ла мідя­ни­ми кух­ва­ми жов­тої во­ди і знов по­да­лась на прик­рий бе­рег. Ось став­ний мо­кан [25] в своїй мальовничій білій одежі привів до во­ди ко­ня на­пу­ва­ти. Кінь порс­кає, го­лос­но втя­гує в се­бе во­ду і, на­пив­шись, чва­лає на­зад, ліни­во пе­рес­ту­па­ючи з но­ги на но­гу. І знов усе ти­хо. Кор­дон­на сто­ро­жа розк­ла­ла на тім боці ба­гат­тя; чер­во­ний відблиск від нього ося­ває нижні гілляч­ки чор­них верб, до­да­ючи ще більше при­на­ди чу­довій кар­тині над­ду­най­сько­го ве­чо­ра…

- Дивись, - спо­ло­хав ти­шу хрип­лим го­ло­сом Лу­ка, - во­да та­ки піджи­ва… ма­ло не до ніг моїх дійшла, а де бу­ла, як ми ку­па­лись!..

- Піджива… отак мої згад­ки піджи­ва­ють, як тая во­да… - по­чав знов Сви­рид, мов че­кав, щоб йо­го торк­ну­то. - Як нині пам’ятаю, вже по­су­теніло, ко­ли я вздрів своє се­ло, по­вер­нув­ши з Бес­са­рабії… І не радісно, а тур­бот­но за­би­лось у ме­не сер­це, ско­ро по­ба­чив я дим з ко­минів у селі рідно­му… Що там? Як там? Де Марія моя? - тур­бу­юсь вод­но. Іду ву­ли­цею, зустріча­ють ме­не, впізна­ють, роз­пи­ту­ють, де про­бу­вав, чи щас­ти­ло, а ме­не так і кор­тить роз­пи­тать про Марію, так і кру­титься на язиці ймен­ня її, та ніяко­во роз­пи­ту­вать… По­давсь я тою ву­ли­цею, де ха­та ста­рих. У хаті світиться, ка­га­нець бли­має… Я під вікно, та так і при­пав до йо­го. Ста­ра півмітки з скрині вий­має, ста­рий чобіт розг­ля­дає та ко­пир­сає ши­лом, а зять з жінкою про щось ра­дяться біля печі… Марії не­ма. Мо­же, пішла до дівчат… А мо­же… я так і при­кипів до землі, жах­нув­шись нес­подіва­ної дум­ки. Та ні, не так во­на ко­ха­ла ме­не, щоб, не до­че­кав­шись, відда­ти­ся…

- Свириде, го­лу­бе мій… - пе­ре­пи­нив п’яним го­ло­сом Лу­ка, - по­дай мені баньку… Ти не пи­ти­меш, то я за те­бе реш­ту вип’ю… А-а! та­ре бун джін. [26] Це єди­на потіха… всіх ма­тульняків… і прос­тих, і вельмож­них… Ну, ка­жи, ка­жи… слу­хаю…

- Входжу я до ха­ти, - про­ва­див далі Сви­рид, - привітав­ся, за­ба­ла­кав. «Щось ви по­да­лись, тітко, - ка­жу до ста­рої. - Чи всі у вас живі-здо­рові?» - пи­та­юся… «Усі, хва­лить Бо­га», - відка­зує… «А де ж Марія, - на­ва­жив­ся я, - що її в хаті не­має?..» Тільки щой­но ви­мо­вив я, ста­ра як за­го­ло­сить, як уда­риться го­ло­вою об скри­ню, аж ста­рий вис­ко­чив з-за сто­лу. Я так і за­терп. У го­лові мов залізом роз­пе­че­ним шпи­го­ну­ло: не­ма… умер­ла… уто­пи­лась… Хо­чу пос­пи­та­ти, де во­на, що з нею, а язик як став ду­ба, так і не во­рух­неш ним. Далі ж як не ско­чу до ста­рої, як не скрик­ну: «Де Марія?..» - то так усі й за­мовк­ли та ви­ди­ви­лись на ме­не, пе­ре­ля­кані… «Де Марія? - кри­чу я. - Де ви поділи її? кажіть!» Та грю­каю ку­ла­ком у стіл, аж ста­рий узяв ме­не за ру­ку та: «Що тобі, хлоп­че?» - пи­тає. А я й не в той бік, тільки слу­хаю, як ста­ра, го­ло­ся­чи, при­ка­зує: «За­на­пас­ти­ли ди­ти­ну на­шу, за­на­пас­ти­ли… пішла в най­ми, як і людські діти… та не­до­лю­док той, пан з Боб­ри­ка… звів її… й за­подів ку­дись, що й путь її про­па­ла…» Я вже не слу­хав далі… мов бо­жевільний, вис­ко­чив я з ха­ти, гид­кою мені ста­ла лю­ди­на кож­на… На сер­це моє, на го­ло­ву, на всеньке тіло ва­гою на­ляг­ло ли­хо, гніти­ло ме­не, я чув, що мені тісно й на прос­торі… Я пам’ятаю тільки жа­до­бу помс­ти, що по­ня­ла моє сер­це бо­лю­че… пам’ятаю, як я при­ся­гавсь: пом­щусь… лю­то пом­щусь… на обох пом­щусь!.. Я за­був на той час і про свої но­ги нат­руд­жені, і про те, що вже ніч упа­ла на зем­лю, - швид­кою хо­дою пішов я у Боб­рик… Біжу… тіло моє го­рить, па­лає, і не хо­ло­дить йо­го вітер зим­ний, що дме прос­то в очі… І досі не тям­лю, як пробіг п’ятнад­цять верс­тов і не чув вто­ми, нез­ва­жа­ючи на свої но­ги нат­руд­жені… В Боб­ри­ку вже спа­ли, ніде не світи­лось… Став я край се­ла та й на­че опам’ятав­ся. Як же я пом­щу­ся?.. Те­пер сплять у дворі, не пус­тять ме­не до па­на, зв’яжуть ще, мов злодія яко­го… Сів я на до­розі й по­чув, що в ме­не бо­лять но­ги… Сид­жу, схи­лив­ши го­ло­ву на гру­ди… і враз зро­би­ло­ся мені до всього бай­ду­же, на­че не ме­не скривд­же­но, на­че те, що ста­лось, не моє ли­хо, а чу­же, да­ле­ке… Бог з ним, з па­ном, з помс­тою, з усім на світі… І чо­гось жал­ко мені ста­ло, туж­но так, жур­но… Пе­ред очи­ма імла зня­лась, відго­ро­ди­ла ме­не від світу ціло­го… Бай­ду­же!.. По­ма­лу-ма­лу з імли тої витк­ну­лась ви­раз­но Марія, та­ка са­ма, якою ба­чив я її під фігу­рою, гля­ну­ла на ме­не гли­бо­ки­ми очи­ма й упек­ла ме­не тим пог­ля­дом… у са­ме сер­це впек­ла… Ско­чив я з землі, пор­вавсь убік, як до се­ла, й за­тис ку­ла­ки. «Пом­щусь, і вас за­губ­лю, й сам про­па­ду!.. Од­на­ко­во!» - ду­мав я, по­ход­жу­ючи по по­лю під се­лом та че­ка­ючи, щоб роз­виднілось… І вже хо­лод­на ніч не про­хо­ло­ди­ла ме­не, а до­да­ла тільки зва­ги… Доб­ре-та­ки роз­виднілось, як я по­давсь у двір. Там вже пов­но бу­ло якихсь су­до­вих. Ка­за­ли, що приїха­ли про­да­ва­ти двір за довг. Я до слуг: «По­кажіть мені па­на Гаєвсько­го, діди­ча ва­шо­го», - а сам не тис­ну ніж у жмені, ні, аж пальці зак­ляк­ли… - «Не­ма, ка­жуть, поїхав десь…»

- То ти був у ме­не в Боб­ри­ку?.. - за­белько­тав Лу­ка. - То моя Марія бу­ла твоєю суд­же­ною?.. А я й не знав… а я й не відав…

- Як?! - ско­чив Сви­рид. - То ти пан Гаєвський?..

- Був ко­лись… був ко­лись, бра­те мій, по­ру­чик Лу­ка Йва­но­вич Гаєвський, се­ло мав, а те­пер - йо­го сіятельство гос­по­дин ма­тульняк, дідич місько­го ринш­то­ку!.. Смірно-о!.. - за­ве­ре­щав він п’яним го­ло­сом і бовт­нув но­гою по воді, прос­тя­га­ючись на бік.

Якась си­ла шар­по­ну­ла Сви­ри­дом. Згад­ки ко­лишнього, що вже чо­ти­ри ро­ки як про­ми­ну­ло, але ко­лишнього гірко­го, бо­лю­чо­го, при­нес­ли з со­бою і відгомін тої жа­до­би помс­ти за зніве­че­ну до­лю, що ко­лись влад­но за­па­ну­ва­ла над пок­ривд­же­ним. Якась си­ла шар­по­ну­ла Сви­ри­дом. Але, гля­нув­ши на п’яно­го во­ро­га, що, за­си­па­ючи, тільки ту­лу­бом ле­жав на су­хо­долі, а но­га­ми в воді, він з оги­дою відвер­нув­ся і сли­ве вибіг на прик­рий бе­рег.

- Хай во­да свя­та помс­титься за