Читати книгу - "Оповідання, Коцюбинський"

мою крив­ду!.. Хай во­на за­бе­ре те­бе!.. - ка­зав Сви­рид до се­бе, важ­ко відса­пу­ючи.

Він хотів бігти, але зу­пи­нивсь. Сли­ве над са­мим ву­хом йо­го роз­тяв­ся про­низ­ли­вий свист і, пог­рю­ку­ючи та миг­тя­чи ося­яни­ми вікна­ми, пром­чавсь по­тяг, пе­ре­пи­ня­ючи Сви­ри­дові до­ро­гу.

За цю хви­ли­ну в душі Сви­ри­довій зчи­ни­лась бо­ротьба. Йо­го сер­це то ґвал­том на­ма­га­лось помс­ти, то стра­ха­лось зап­ро­пас­ти­ти жит­тя людське, ста­тись при­чи­ною смерті лю­ди­ни. Бо­ротьба та тяг­лась од­ну йно хви­ли­ну; якесь по­чут­тя взя­ло, ма­буть, го­ру, пе­ре­мог­ло, бо Сви­рид вер­нувсь до Ду­наю, де по коліна в воді ле­жав п’яний Лу­ка, пох­ра­пу­ючи но­сом. Сви­рид на пре­ве­ли­ку си­лу ви­тяг з во­ди Лу­ку, хоч той вов­ту­зив­ся з ним та белько­тав щось крізь сон, звів йо­го й сли­ве поніс ву­ли­цею. Про­хо­дя­чи повз од­ну ха­ту, Сви­рид зат­ремтів увесь та ма­ло не впус­тив Лу­ки на зем­лю, на по­розі, ося­яна світлом з ха­ти, сто­яла якась мо­ло­ди­ця, й йо­му зда­ло­ся, що то Марія. Сви­рид зап­ро­ва­див то­ва­ри­ша до шин­ку. Лу­ка на­че оп­ри­томнів тро­хи, по­ба­чив­ши знай­ому обс­та­нов­ку. Він по­хи­тавсь тро­хи на нет­вер­дих но­гах, стук­нув ку­ла­ком у стіл і гук­нув на всю ха­ту:

- Око джіну для йо­го сіятельства па­на ма­тульня­ка!.. Дігра­бе! [27] - і ви­ла­явсь по­га­ною мол­ду­ванською лай­кою.

Свирид вис­ко­чив з шин­ку, ду­же зво­ру­ше­ний, й по­давсь на­зад, до тої ха­ти, де на по­розі ба­чив жінку. Жінка й досі сто­яла на то­му ж місці. Сви­рид наб­ли­зив­ся до неї, за­зир­нув їй в об­лич­чя та й пізнав Марію.

- Маріє!.. - ска­зав він трем­тя­чим го­ло­сом і нер­во­во ски­нув шап­ку з го­ло­ви.

Жінка жах­ну­лась, підійшла до Сви­ри­да і пильно гля­ну­ла на нього.

- Свирид!.. - про­ше­потіла во­на, по­да­ючись на­зад.

- Маріє… - І враз сильним ру­хом роз­дер він свою шап­ку над­воє й ки­нув її під но­ги Марії.

- Отак з моїм сер­цем!.. - до­дав.

Хвилинку обоє сто­яли не­ру­хо­мо: во­на - з спу­ще­ни­ми долі очи­ма, він - блідий і трем­тя­чий.

- Маріє… - наб­ли­зив­ся Сви­рид до неї й узяв за ру­ку. - Ска­жи мені, що з то­бою бу­ло?..

Марія зве­ла на нього очі, і, мов го­рох по­ко­тив­ся, за­ка­па­ли з їх сльози. Во­на зап­ла­ка­ла, жалібно хли­па­ючи, мов ди­ти­на.

Свирид відвів її набік, під бар­кан.

Марія, об­ли­ва­ючись слізьми, оповіда­ла йо­му про свій со­ром несвітський, про те, як во­на з ди­ти­ною ма­лою, бо­ячись вер­ну­тись до­до­му, ти­ня­ла­ся по най­мах, тяж­ко біду­ючи, як, урешті, вмер­ла їй ди­ти­на, як якась пані за­вез­ла її до Рені, де во­на ста­ла за най­мич­ку в гре­ка, що дер­жить шинк… А Сви­рид слу­хав, мов­чаз­ний, не об­зи­ва­ючись і сло­вом, не оповіда­ючи ні про свої му­ки, які во­на зав­да­ла йо­му, ні про дум­ку помс­ти­тись на ній за зра­ду.

- Прости ме­не, Сви­ри­де! - скінчи­ла бла­ган­ням Марія.

- Най тобі Бог прос­тить… Слу­хай, що ска­жу… Не маю я волів кру­то­ро­гих, не­ма в ме­не й червінців у че­ресі… Є в ме­не самі йно ру­ки оці жи­лаві та ро­бо­тящі, що не зля­ка­ються жод­ної праці… Го­ду­вавсь я з них досі, ви­го­дую й ро­ди­ну… Як я тобі не гид­кий, Маріє, не об­рид­лий, то будь мені дру­жи­ною та по­манд­руємо на Мол­да­ву, щоб ніщо не при­га­ду­ва­ло нам ли­ха на­шо­го…

Марія хотіла ки­ну­тись йо­му на шию, але не посміла і тільки відповіла рев­ним го­ло­сом:

- Спасибі тобі…

А дру­гої дни­ни ра­но-вранці, ко­ли ще «дідич місько­го ринш­то­ку» со­лод­ко спав десь на ву­лиці, за­гор­нув­шись не­бом, Сви­рид та Марія ви­ру­ши­ли в до­ро­гу. Во­ни по­да­лись на Джурд­жу­леш­ти, аж під Сло­бод­зею, де, як ка­жуть, лег­ше пе­ре­хо­пи­тись че­рез вузький Прут, лег­ше об­ми­ну­ти кор­дон­ну вар­ту… З плавнів зняв­ся білий ту­ман, си­ви­ми хма­ра­ми по­ко­тив­ся по ти­хо­му Ду­наю, зак­ри­ва­ючи бла­китні го­ри, зас­ту­па­ючи світло сон­ця… Мря­ка ця віщу­ва­ла, од­нак, чу­до­ву дни­ну… Так і в серці по­до­рожніх зоріла надія на щас­ну до­лю, що розвіє ко­лись й самі згад­ки сум­но­го ми­ну­ло­го…

20 лютого 1893, Вінниця

ПОСОЛ ВІД ЧОРНОГО ЦАРЯ

Оповідання

Спека врешті зне­си­ли­лась. Сон­це ще не зовсім схо­ва­лось за обрій, не­мов - за­че­пи­лось за го­ру, а ніч уже об­ля­га­лась по вог­ких та хо­лод­них до­ли­нах й чи­га­ла звідти на мент, ко­ли мож­на бу­де об­ня­ти го­ри, опо­ви­ти ши­рокі бес­са­рабські ла­ни ку­ку­руд­зи.

Дзвоник земської пош­ти, якою я їхав, дзе­ленькав мо­но­тон­но - по до­ли­нах глу­хо, по го­рах гучніше - і ра­зом із кар­кан­ням во­рон роз­но­сив сум по су­теніючім прос­торі.

Коні, важ­ко сту­па­ючи, зла­зи­ли на го­ру; в да­ле­ко­му зак­руті до­ли­ни чорніли ку­пою сад­ки і ви­ног­рад­ни­ки. Пош­тар пу­жал­ном по­ка­зав мені на ту чор­ну пля­му як на оз­на­ку близькості людських осель і оз­най­мив, що не­за­ба­ром проїде­мо че­рез рус­нацьке се­ло. [28] Але я не ду­же йняв віри то­му «не­за­ба­ром», зна­ючи з то­пог­рафічно­го бо­ку се­ред­ню Бес­са­рабію, де пас­ма гір, чер­гу­ючись із до­ли­на­ми, за­та­ю­ють да­лечінь. Зда­ва­ло­ся, що зем­ля тут у хви­ли­ну гніву на­мор­щи­ла свою ко­ру, як ди­кий звір шку­ру, та й так і за­хо­ло­ла. Щоб доїха­ти до яко­го близько­го на око пунк­ту, тре­ба бу­ло без кінця спус­ка­ти­ся в до­ли­ну, здійма­ти­ся на го­ру, не­мов плис­ти з хвилі на хви­лю по роз­бур­ха­но­му мо­рю.

Отож ми проїха­ли доб­рих п’ять верс­тов, по­ки по­ба­чи­ли врешті се­ло, що привіта­ло нас се­ред тем­ря­ви ося­яни­ми вікна­ми та гав­кот­нею со­бак.

Я поп­ро­хав пош­та­ря їха­ти сту­пою. Мені приємно бу­ло, був­ши на чу­жині, опи­ни­тись враз не­мов у за­кут­ку Вкраїни, се­ред че­пур­них хат, гус­тих садків, рідної гутірки; мені не хотіло­ся швид­ко роз­лу­ча­ти­ся з тим, що війну­ло прос­то в ду­шу якимсь близьким, рідним теп­лом…

Проїздячи повз крам­нич­ку, я зга­дав, що не маю чим за­па­ли­ти ци­гар­ки, і зліз ку­пи­ти сірничків.

В крам­ниці бу­ло пов­но лю­ду; ви­сокі й кре­мезні рус­на­ки го­моніли пруд­ко, з особ­ли­вим ак­цен­том, так що нез­вик­ле ву­хо не мог­ло зра­зу вхо­пи­ти суть роз­мо­ви. Кра­мар на­хи­лив го­ло­ву над ка­сою і чо­гось там шу­кав, так що пе­ре­до мною бу­ла лиш ко­пи­ця чор­но­го во­лос­ся. Але ко­ли він підняв го­ло­ву, я, не віря­чи влас­ним очам, зі зди­ву­ван­ням скрик­нув:

- Солонина!.. Ви що тут ро­би­те?

- А, це ви!.. Кра­ма­рюю… це моя крам­ни­ця… По­сидьте тут, з лас­ки своєї, хви­лин­ку, я за­раз вий­ду до вас…

І, відчи­нив­ши двері до ванькир­чи­ка, він клик­нув:

- Федьку!..

Федько, хло­пець років шістнад­ця­ти, вий­шов із ванькир­чи­ка і став за ка­су, а Со­ло­ни­на, зак­ли­кав­ши рус­наків, що, оче­ви­дяч­ки, че­ка­ли на нього, по­дав­ся з ни­ми до ванькир­чи­ка й при­чи­нив за со­бою двері.

Я нічо­го не ро­зумів. Мені не місти­ло­ся в го­лові, щоб той Со­ло­ни­на, яко­го я досі звик ба­чи­ти в то­ва­ристві провінціальної «зо­ло­тої мо­лоді», пиш­но­го своєю без­до­ган­но мод­ною оде­жею, ко­ректністю та арис­ток­ра­тич­ни­ми звич­ка­ми, цей уря­до­вець із блис­ку­чою пришлістю та впли­во­ви­ми ро­дин­ни­ми зв’язка­ми, - опи­нив­ся рап­том на селі в ролі сільсько­го кра­ма­ря!.. Я при­га­дав собі, що стрічав­ся з