Читати книгу - "Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це жахливо.
— Так, це жахливо.
— Мені жаль, Азізе.
— Сулайєд тільки те й робив, що брехав нам. Через нього Рай — поле в руїнах. А мій брат — убивця.
— Не говори так, твій брат був усього лише дитиною.
— Я маю право так говорити.
— Не звинувачуй його, не називай убивцею. Або я нічого не розумію. У чому річ, Азізе?
— Я багато чого дізнався завдяки чоловікові тітки Даліми. Наш батько зневажливо повторював нам, що наша тітка одружилася з ворогом. Спочатку я його боявся. Це було сильнішим за мене. Та я не мав іншого вибору, як поселитися у його домі. А ще мені було соромно. Соромно, тому що, якби то я пішов із поясом, то міг би убити когось із його родини чи сусідів. Я уявляв стільки страхіть! З часом я зрозумів, що мій дядько не був собакою, як переконував мій батько, а простим і добрим чоловіком, який покинув свою країну, бо не міг більше витримати бомбардувань, замахів, масових знищень і брехні. Коли я заявив, що хочу стати актором, тітка була згодна, а дядько — ні. Він намагався мене відмовити. Хотів, щоб я став інженером, як і він. Він казав мені, що ніхто не даватиме мені ролей через мій акцент. Що я не знайду роботу на своїй новій батьківщині. Що я надто відрізняюся. Я ж наполягав. Я казав йому: «Але ж, дядьку Мані, саме цим я хочу займатися понад усе на світі. Я багато працюватиму і, от побачиш, у мене вийде. І ніхто, ніхто не зможе сказати, що в мене акцент, ніхто не зможе сказати, звідки я, ніхто!» Він не хотів нічого чути. І тоді я розказав йому про голоси й зірки.
— Про голоси й зірки?
— Не думайте, месьє, що я несповна розуму. Та щовечора я дивлюся на небо й думаю про свого брата. Я шукаю його на небі.
— Ти знайшов його?
— Ні. Мій брат щез із неба. Але це сильніше за мене, я й далі його шукаю.
Азіз узяв жменю піску й спостерігав, як тоненька цівочка стікала з його піднятої долоні. Піщинки виблискували, коли їх вихоплював промінь світла.
— Я сказав дядькові Мані, що якщо не стану актором, то помру.
— Ти справді йому так сказав?
— Так.
— Ти трохи перебільшив. Скільки тобі тоді було років?
— Якраз виповнилося чотирнадцять.
— І ти вже знав, що хочеш стати актором?
— Так.
— А голоси? Ти говорив своєму дядькові про голоси, які чув, про голос Галіма й твого дідуся, так?
— Ці обидва зникли, щойно я приїхав сюди. Та з’явились інші. Саме про них я сказав дядькові. Я сказав йому: «Дядьку Мані, не кажи про це тітці Далімі, але я чую голоси. Наче вони спали на небі, а мій погляд вихопив їх зі сну. Вони шепочуть, бурмочуть, сповнюють мою голову своїми муками. Їх так багато, як і зірок, що пронизують ніч. Щойно я заплющую очі, голоси вмикаються в моїй голові». Дядько сказав, що в мене занадто бурхлива уява. Усе це минеться, коли у мене буде гарна робота, а ще коли я знайду жінку свого життя й коли у мене самого будуть діти.
— І що далі?
— Я наполягав. Я казав йому, що мені здається, ніби десятки людей живуть у моїй голові. «Дядьку Мані, може, ти маєш рацію, і в мене забагато уяви. Але як зробити, щоб її стало менше? Таке відчуття, наче я ношу з собою маленьке місто. Я чую, як граються діти, сміються, іноді співають, а потім, ну, не знаю, чому, починають кричати. Я чую й інші голоси, жіночі й чоловічі, віку моїх батьків, й інші, стомлені, старші, і усі ці голоси панікують, лементують, зітхають і кричать від злості, в одному суцільному витті. І знаєш, що я думаю, дядьку Мані? Усі ці голоси хочуть, аби їх почули. Вони хочуть існувати насправді. Не тільки бути фантомами у моїй голові. Якщо я стану актором, то зможу привести їх у світ, дати їм слово. Слово, розумієш, дядьку Мані? Голос, який усі зможуть почути завдяки справжнім словам, справжнім реченням. Інакше вони зіпсуються у мені, або ж я сам стану фантомом».
— Азізе, у тебе справді багата уява. Ти все це сказав своєму дядькові?
— Звичайно, месьє.
— Чому?
— Тому що це правда.
— І як відреагував твій дядько?
— Іншою правдою. Дядько Мані сказав мені: «Мій маленький Азізе, я розумію, що ти хочеш сказати. Так, тепер я бачу. Оті голоси, про які ти щойно говорив, я здогадуюся, звідки вони. Не тільки з твоєї голови, на жаль. Гадаю, настав час розказати правду про твого брата. Я ніколи не був з ним знайомим. Все, що я про нього знаю, я довідався від твоєї тітки Даліми й від тебе. Та я хочу, щоб ти знав, що для мене ти Амед, і ти Азіз. Ти — то ви обидва. Не шукай більше свого брата, бо він у твоєму серці». Потім дядько взяв мою руку в свою. Він сказав мені: «Послухай, Азізе, я перевірив усе, що ти мені розповідав стосовно Сулайєда. Я говорив із серйозними людьми, яким довіряю. Іншим я написав. А ще я пошукав у газетах того часу. У мене ще збереглося досить багато контактів там, у першу чергу серед журналістів. Можу тебе запевнити в одному: на тій горі ніколи не було мін. Усе, що казав вам Сулайєд — неправда. Твій брат ніколи не ходив на той бік гори. То не було його завданням. Не було ніякого військового табору, який він мав висадити у повітря. По той бік гори був лише табір для біженців. Того дня, коли вони забрали твого брата, вони пішли на південь, у тому ж напрямку, що і з Галімом. Ніхто не знає, що вони казали твоєму братові, перш ніж полишити його напризволяще . Він мав перетнути кордон по таємному тунелю. Але я не можу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі», після закриття браузера.