Читати книгу - "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Але втілювати проекти досить складно; буває, не обійтися без підтримки сильних світу цього. Які, наразі, здебільшого, є чоловіками. Як казала Надін Ротшильд, раніше чоловіки дарували нам мармурові ванни і помістя, а тепер дарують видавництва і телеканали. Здавалося б, у цьому зізнанні — кінець самій ідеї гендерної рівності, бо влада і гроші все одно у чоловіків, а жінкам у кращому разі дають погратися дорогими іграшками. Але чи не є вміння залучити владу і гроші до цікавого проекту також важливою — і творчою! — складовою цього ж проекту? Чи не потрібен тут хист, отриманий від того ж таки Перелесника? Перелесник може дати жінці щастя здійснити більше, або, аж ніяк не менше, ніж реальний мужчина. І вони можуть навіть подружитися, якщо той Перелесник добре напоумить творчу жінку, що їй робити, щоб побудувати оптимальні стосунки з реальним чоловіком.

Але не до всіх жінок прилітає Перелесник — бодай тому, що не всі готові його прийняти. Вертаюся на багато років у минуле і згадую дівчат, які працювали в радянському НДІ, куди я прийшла за призначенням після університету. Ті дівчата друкували на машинках і виконували інші не артикульовані доручення непередбачуваного начальства, яке до нас, молодих інженерок, ставилося дещо краще. А дівчата на побігеньках озвучували зовсім не феміністичну ідею: хоч би вийти заміж, займатися домашнім господарством і не ходити на паскудну роботу. Це була моя перша зустріч із умовними християнками, хоча всі вони формально були комсомолками. Вдома, в школі, в університеті, на курсах іноземних мов я таких не бачила. І тут раптом зустрілися жінки, які не знайшли себе й не збиралися шукати. Шукали чоловіків, які б дозволили жити лише проблемами родини. Ті жінки прагли християнських цінностей, хоча часи (були) безбожні. За СРСР вважалося, що всі, як чоловіки, так і жінки, мають працювати і будувати комунізм. Непрацюючі — то був якийсь підозрілий прошарок радянського суспільства. Я знала жінку, вдову професора, яка пішла працювати викладачкою у віці під п’ятдесят, коли овдовіла. Жінки її віку були досвідченими викладачками, а вона ледь засвоювала ази. То був добрий негативний приклад для жінок, які в молоді роки дуже хотіли сидіти «за мужем».

Радянське суспільство, на перший погляд, виглядало як суспільство торжества рівності статей. То вже потім нам аргументовано пояснять, що радянських жінок орієнтували на роботу, але не на кар’єру. Що в радянських елітах жінок майже не було. Але ті, в кого ми закохувались, з ким мали романи, за кого виходили заміж, з ким розлучалися, також не належали до радянських еліт, дарма що були чоловіками.

Те, що так мало жінок-академікинь, а жінок-членкинь політбюро взагалі не було, хвилювало нас не більше, ніж який-небудь гендерний аспект бернардинських монастирів у XVI сторіччі. Найелітнішими для нас тоді був світ тогочасного кіно та фігурного ковзанярства, а там жінок було до біса! І яких жінок! Їх знала вся неозора. І наші українські local celebrities, зірки театрів та спортивної гімнастики, також були яскраві й працювали на ідею повноцінності жінки. Плюс напівзаборонена-напівзагадкова поетеса. Плюс знаменита жінка-кібернетик, права рука творця вітчизняної галузі. Її чоловік викладав у нас ази обчислювальної математики. Викладав вкрай погано, був неприємний і неінтелігентний. Щоправда, весь час хвалився, що в нього знаменита дружина. Пам’ятаю, як я тоді подумки щиро пожаліла видатну жінку: ото треба сягати висот професії, щоб тримати при собі таке нещастя?

Я б і забула про той варіант союзу справді видатної жінки з тим мужчинкою, якби подальше життя регулярно не підкидало мені зустрічей із подібними подружжями. Я не кажу, що більшість реалізованих жінок живе з чоловіками-недотепами. Більшість із них БЕЗ МУЖИКА. Але й таких, які тримають при собі недотеп, багато. То, зрештою, їхня справа. Але, якби ж то вони тримали їх вдома! Але ж вони влаштовують їх на роботу, бажано на керівну. Вони випускають їх у соціальний простір, не товаришуючи із принципом реальності.

— Це її чоловік чи син? — звучить шепіт за спиною видатної жінки.

Якщо типовий супутник життя жінки-християнки — це домашній тиран-бешкетник, якого жінка, виявивши мудру сумирність, має втихомирювати, то найпоширеніший супутник життя феміністки — це чоловік-невдаха, чоловік-нездара, чоловік-недотепа, чоловік-недорайда, — от скільки в рідній мові є синонімів для чоловіка, в якого з чоловічих в позитивному сенсі рис наявні лише первинні статеві ознаки, і добре, якщо є принаймні вони. Та чи є такий чоловік, який їсть шопопало, доброю альтернативою до домашнього тирана, який вимагає борщу неодмінно з домашнього півня? А якщо то буде курка, то він, як афонський монах-ортодокс, виллє його в нужник? (Добре, як не на голову дружині!) І чи є ідея маніпулювання чоловіком гідною альтернативою ідеї гендерної рівності?

Кілька слів про себе кохану. Я вважаю себе феміністкою, і так вважає багато хто з оточення, бо мої стосунки з Перелесником все-таки склалися. Але, з іншого боку, я не можу взяти собі на вигодовування мужчину-недорайду. І не хочу. Хоча такі, попри мій вік, і досі в тій чи іншій формі пропонують мені свої послуги. І не тому, що я чоловіка не прогодую — недотепи, як було сказано вище, їдять шопопало. А тому що мені, попри мій фемінізм, подобаються чоловіки не інфантильного, а дорослого типу. Домашні тирани, до речі, то теж чоловіки-інфантили; то чоловіки, які не хочуть бути батьками родини, яким цю роль чомусь нав’язали. І вони протестують проти неї в той спосіб, що нещадно кошмарять свою родину за те, що вона в них є.

То, може, справді, краще, коли поруч слухняний недорайда? Якщо без маніпуляції ніяк, то краще, щоб маніпулювала ти, а не тобою. Не кожен дозволяє маніпулювати собою: навіть не маючи традиційних чоловічих чеснот, не буде слухняним, буде бешкетувати, бити посуд, обзивати жінку. То такі нам не потрібні. Хай з ними мучаться християнки. А собі візьмемо тихих та божих. Але і їх не вистачає на всіх феміністок, за них, кажуть, конкуренція, треба воювати, ще як завзято! В одного недотепу може вчепиться одночасно кілька активних жінок. Бодай дві. Герда і Снігова Королева. Аглая й Настасія Пилипівна. Мавка й Килина.

Тож я знову кличу на допомогу Лесю Українку і занурююся в лоно «Лісової пісні». Безсумнівно, нашу національну поетесу непокоїла проблематика особистого життя видатної жінки та ймовірна особистість її супутника життя. І яке вона пропонує розв’язання? Мавка пізнала Перелесника, але вогняний юнак не може відповісти на всі запити бентежного створіння. Тож одного дня Мавка щиро покохала талановитого недотепу Лукаша, не здатного «своїм життям до себе дорівнятись».