Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

вогнем теслиної клуні з сокирами і граблями. Завивали собаки, а жінки з немовлятами на руках намагалися притримувати спідниці, які задирав аж до облич безсоромний вітер. Усе живе кинулося навтьоки. Задерши хвости, несамовито ревли на бігу корови, яких люди підштовхували руків’ям сокир і лезами лопат; телята на худих неміцних ніжках даремно намагалися триматися біля материного вимені. Перестрибуючи загорожі, виламуючи двері корівників, ошелешено наштовхуючись на невидні стіни будинків, гасали з низько опущеними головами бики. У повітрі розліталися ошаленілі кури.

Наступної миті я побіг геть. Я гадав, що блискавку до клуні й халуп притягнуло моє чорне волосся, і не сумнівався, що розлючена юрба вб’є мене, варто мені потрапити їй на очі.

Змагаючись із пронизливим вітром, перечеплюючись через каменюки, падаючи до канав і залитих водою ям, я дістався до лісу. Коли я опинився там, де ліс перетинала залізниця, гроза вже вщухла і їй на зміну прийшла дзвінка від дощових крапель ніч. У хащах неподалік я знайшов собі прихисток і, скрустившись там, слухав сповіді моху і чекав, поки закінчиться ніч.

На світанку тут мав проїхати потяг. Ця колія здебільшого слугувала для перевезення деревини між двома віддаленими одна від одної на двадцять кілометрів станціями. Вагони з колодами тягнув невеличкий повільний локомотив.

Коли під’їхав поїзд, я трохи пробігся поруч із його останнім вагоном, а потім застрибнув на підніжку й поїхав углиб безпечного лісу. Трохи згодом я дочекався рівної ділянки на насипі й зістрибнув, пірнувши в густий підлісок, не помічений охороною локомотива.

Заглибившись у ліс, я віднайшов порослу бур’янами і, вочевидь, давно закинуту вимощену бруківкою дорогу. Закінчувалася вона біля безлюдного військового бункера з масивними залізобетонними стінами.

Навколо панувала цілковита тиша. Я заховався за деревом і кинув у зачинені двері камінчик. Він відскочив. Пішла луна, і знову все стихло. Я обійшов навколо бункера, переступаючи розбиті ящики з-під боєприпасів, брухт і порожні бляшанки. Я виліз на горішню терасу пагорба, а потім на його вершину, де знайшов погнуті консервні банки, а трохи далі великий отвір. Нахилившись, я відчув, як смердить звідти чимось гнилим і мокрим, а ще почув якийсь приглушений писк. Я підняв стару каску і кинув її в дірку. Писк посилився. Я почав швидко кидати всередину грудки землі, металеві обручі гільз і уламки бетону. Звуки зробилися гучнішими — усередині жили й борсалися якісь тварини.

Я знайшов шматочок гладенької бляхи й направив досередини промінь відбитого світла. Тепер було добре видно, що десь на метр нижче хвилювалося, здіймалося і спадало чорне звивисте море щурів. Його поверхня вигиналася з ламаним ритмом і блищала незліченними очицями.

Світло вихопило мокрі спини й лисі хвости. Знову й знову, наче річкові хвилі, десятки довгих кощавих пацюків судомно кидалися на гладеньку внутрішню стінку бункера, щоразу падаючи назад, на спини решти тварин.

Я дивився на цю вкриту брижами масу і бачив, як пацюки вбивають і жеруть одне одного, хапають одне одного пазурами й несамовито видирають шматки м’яса і клаптики шкіри. Струмені крові приваблювали до бійки нових щурів. Кожна тварина намагалася вибратися з цієї живої маси, змагалася за місце на верхівці, за ще одну спробу видряпатися на стіну, за ще один відірваний шматок окосту.

Я швидко прикрив отвір шматком бляхи й поспіхом продовжив свою подорож лісом. Дорогою я досхочу наївся ягід і сподівався до сутінок дістатися до села.

Пізно по обіді, коли сонце вже повернуло на захід, я побачив перші фермерські споруди. Коли наблизився, з-за паркана вистрибнули й накинулися на мене кілька собак. Я зіщулився під парканом, шалено розмахуючи руками, стрибаючи, мов жаба, завиваючи та кидаючись камінням. Пси приголомшено застигли, не певні, хто я такий і що їм робити. Людське створіння раптом перетворилося на щось невідоме для них. Поки вони ошелешено витріщалися на мене й крутили на всі боки мордами, я перестрибнув паркан.

Зачувши їхній гавкіт і мої крики, господар хатини вийшов на вулицю. Побачивши його, я зрозумів, що через кепську витівку долі повернувся до того ж села, з якого напередодні втік. Обличчя селянина було знайоме, надто знайоме: я часто бачив його у теслі вдома.

Він одразу впізнав мене і гукнув щось наймитові, що кинувся в напрямку теслиної хати, а другий залишився наглядати за мною, стримуючи псів на прив’язі. Тесля прийшов разом із дружиною.

Перший удар відірвав мене від паркана і кинув йому до ніг. Тесля підняв мене і, тримаючи так, щоб я не впав, гамселив знову і знову. Потім, тримаючи мене за шкірку, наче кота, чоловік потягнув мене на ферму, до обвугленого смороду жеврійних залишків клуні. Там він кинув мене на купу гною і ще раз ударив по голові так, що я знепритомнів.

Коли я отямився, тесля стояв поруч, тримаючи напоготові мішок потрібного розміру. Я пригадав, що у схожих мішках він топив кошенят, і підскочив на ноги, але селянин мовчки збив мене з ніг і спокійно продовжив готувати свій мішок.

Несподівано я пригадав, як тесля якось розповідав своїй дружині про партизан, що ховали свої трофеї і запаси в бункерах. Я знову підповз до нього, цього разу присягаючись, що покажу йому бункер, по вінця повний старих черевиків, форм і військових ременів, який віднайшов під час своєї втечі, якщо він обіцяє мене не топити.

Тесля вдавав, наче йому нецікаво, але я його заінтригував. Він присів поруч зі мною і міцно схопив мене. Я повторив йому свою пропозицію, намагаючись якомога спокійніше запевняти, що там є багато цінного.

Надвечір він запряг у віз свого бика, прив’язав мене мотузкою до своєї руки, прихопив велику сокиру і, нічого не сказавши дружині чи сусідам, вирушив зі мною в путь.

Дорогою я напружував мізки, як звільнитися: мотузка була заміцна. Діставшись до місця, тесля зупинив віз, і ми рушили до бункера. Ми вилізли на гарячий дах, і я трохи повдавав, наче забув дорогу до дірки в землі. Нарешті ми знайшли її. Тесля жадібно відкинув убік шматок жерсті. Сморід ударив у ніс, десь углибині заверещали засліплені світлом щурі. Селянин нахилився над отвором, але очі ще не звикли до темряви, і він нічого не бачив.

Я повільно перейшов до протилежного боку отвору, і тепер той розділяв нас із теслею; мотузка, якою я був прив’язаний, натягнулася. Я знав, що мушу врятуватися протягом кількох наступних секунд, інакше чоловік уб’є мене і кине пацюкам на поталу.

Від жаху я несподівано смикнув за мотузку так сильно, що вона порізала мені зап’ястя аж до кістки.