Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

було заложено місто Юріїв — сьогоднішній Дорпат чи Тарту. Син Ярослава Володимир, що сидів у Новгороді, поширював владу Руської держави на північ і північний схід, покоривши фінські племена Ямь і Чудь Заволоцьку.

Тільки в напрямі на схід і на південь доводилось Ярославу думати не так про експанзію як про оборону. Разом з братом Мстиславом ходить Ярослав в далекий поход на Кавказ проти Ясів. З печенігами зводиться рішуча боротьба і їм наноситься удар під самим Київом, після якого Русь дістала на деякий час передишку, аж поки на зміну печенігам не зявилася нова орда половецька. Одначе загроза з боку кочовиків є настільки реальною, що Київ обводять цілою лінією фортифікацій понад річками Стугною і Россю.

Щоб закінчити огляд зовнішньої політики Ярослава, треба згадати ще за його поход на Візантію, останній поход Руси проти своєї церковної метрополії. Року 1043 ціла флотилія під проводом княжича Володимира Ярославича вирушила морем на Царьгород. В той самий час сухопутна армія йшла довкола західнього берега Чорного моря через Болгарію під проводом воєводи Вишати. Обидві сили були погромлені греками: їх славний грецький вогонь спалив частину руської флоти під самим Босфором, і решта повернула назад. Грецька ескадра рушила навздогін, але сама була знищена вже коло устя Дніпра.

Сухопутне військо було побите під Варною, 800 полонених разом з Вишатою були приведені до Царьгороду, і тут їм усім викололи очі. Аж в 1052 р. запанував остаточний мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя, Всеволода Ярославича, з візантійською царівною. Та ця неудача війни з Візантією була лиш часовим епізодом, в цілому ж Ярославу вдалося довершити великого діла: на сході Европи сформувалася велика славянська держава, що своїми границями сягала од фінської затоки до Кавказу, від середньої Волги до Карпатів і під самий Краків. Цілий ряд фінських племен на півночі ввійшов у склад цієї держави, знов же на півдні в склад населення домішалося не мало туркського кочового елементу, із тих кочовиків, що приймали руську зверхність, оселялися на руській землі вздозж її границь і діставали завдання боронити цих границь од інших напасників.

Сформування й обєднання такої держави було ділом не тільки щасливих походів, але й зручної дипломатії. З цього погляду особливо цікаві династичні звязки родини Ярослава. Сіть цих звязків розкидана майже по цілій Европі. Насамперед висунуто було план одруження цісаря Генриха III з донькою Ярослава. План цей не здійснився, але все ж таки один з синів великого князя Святослава оженився з німецькою; знов же німецькі хроніки подають, що якийсь «rex russorum» одружився з дочкою саксонського ляндґрафа, а другий «гех» з дочкою графа Штадського.

Сам Ярослав був одружений з Інгігердою, дочкою шведського короля Олафа, а другим шлюбом з Анною, дочкою візантійського цісаря. Норвежський королевич Гаральд жениться з дочкою Ярослава Елизаветою. Цей Гаральд пізніше став королем, і його було вбито в Англії в бою під Гастингсом, в 1066 р.

Вже згадано вище за шлюб княжича Всеволода з візантійською принцесою з дому Мономахів і за матримоніяльні звязки з родиною Казимира польського. Збереглися не досить, правда, ясні звістки про шлюб угорського принца Володислава з одною з руських князівен.

Нарешті дочка Ярослава Анна виходить за французького короля Генриха 1 і по його смерти править якийсь час Францією в часі малолітства свого сина Филипа.

Всі ці династичні звязки вели безумовно до скріплення становища великого князя Київського, до збільшення його авторитету й міжнародньої поваги.

Київський двір робиться притулком, де шукають пристановища й захисту члени ріжних європейських династій, заскочені ріжними пригодами тодішнього бурхливого життя. Норвежський король, святий Олаф, стративши престол, однятий у нього данським королем Канутом Великим, знаходить собі притулок у Київі разом із сином Магнусом. Пізніше Магнус вертає собі батьківський престол за допомогою володаря Руси. Угорські королевичі Андрій і Левента тікають на Русь і сидять у Київі, аж доки угорські магнати не закликають Андрія на престол. Як можна думати, цей Андрій вертається одружений з князівною Елизаветою, донькою Ярослава.

Коли року 1016 Канут Великий опанував Англію, королевичі англійські Едвард і Етельред, сини забитого короля Етельреда, тікають аж до Київа. Звідси пізніше вибирається Едвард на батьківщину і стає там королем.

Одначе держава Ярослава не була така сконсолідована й сильна в середині, як це могло здаватися на зовні. Партикуляризм окремих східньо-славянських племен, опертий на ріжні умови ґеографічно-етноґрафічного характеру, помалу почав переходити в сепаратизм окремих земель. Цей сепаратизм знову ж знайшов собі опору в стремлінні княжої династії до як найбільшої децентралізації й виборення собі як найбільшого обсягу влади, в ролі намісників великого князя київського. Власне цьому сприяла сама система управління, яка полягала в тім, що князь-батько роздавав своїм синам окремі землі в управу в характері намісників. Коли помер в р. 1054 Ярослав, то ми бачимо, що його держава була поділена на сім частин в руках його синів, котрі негайно почали між собою змагатись за київський престол.

На якій основі, на якім принципі була заснована система наслідування престола в Київській державі і чи взагалі існувала якась система, якийсь законний і загально узнаний порядок наслідування? Тут ми підходимо до питання, яке було предметом довгих наукових спорів головно в російській історіографії, яке породило цілу літературу, цілий ряд наукових теорій. Питання про спосіб наслідування князівського стола тісно вяжеться з другим, загальнішим питанням: що уявляла собою Київська держава Ярослава і його ближчих нащадків? Під яку відому нам форму державного устрою можна підвести цю державу? На яких основах сполягала її орґанізація?

На початку XIX стол. на стару Київську державу дивились як на монархію. Цей погляд в українській історіографії спирався на стару традицію: «монарха руський» — це назва для київських князів в устах козацьких літописів XVII-XVIII віків. Гетьман Богдан Хмельницький казав про себе сам в момент своїх найбільших успіхів: «Бог дав мені, що я став самодержцем, князем руським». Подібно до української, дивилась і історіографія російська. Карамзин дивився на Київську Русь, як на єдину монархію, котра розпалась через нерозумний звичай наділяти кожного княжого сина уділом і через нездарність самих князів. Такий погляд підкупав своєю простотою, але дуже скоро науковий аналіз фактів, подій і форм історичного життя, привів до переконання, що справа в дійсності стояла значно складніше, і звідси в російській історіографії, що найбільше цікавилась цим питанням, повстав ряд теорій.

Ці теорії стали в залежності від пануючих в даний момент в суспільстві людей. З кінця 30-тих років серед російського суспільства позначились два головних напрямки, з котрих один дістав