Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

назву западницького, а другий — не зовсім вірну — славянофільського. Обидва напрямки мали спільне джерело в філософії Геґеля, але робили з цілої філософії не однакові висновки. Кардинальна ріжниця полягала в поглядах на історичну ролю російського і взагалі славянського світу. Славянофіли дивились на західньо-європейську цивілізацію й на вироблені за Заході форми суспільного життя негативно. Вони вважали, що славянський світ, а в першій лінії руський, має розвиватись на своїх власних самобутніх основах. Основну силу руської історії добачали славянофіли в «общині», себто сільській громаді-комуні. Існування цієї общини у великоруських селах сконстатував вперше учений німець, барон Гакстгаузен, але славянофіли ухопились за общину, й цим общинним устроєм історики-славянофіли (Погодін, Шевирьов, Лєшков, Бєляев) пояснювали походження цілого суспільного ладу на Руси.

«Руський» народ, на думку славянофілів, розвивався іншими шляхами й виробив собі інші форми життя, ніж західньо-європейські народи. В основі повстання західньо-європейських держав лежить елемент завойовництва, звідки повстає боротьба між владою й народом. В Західній Европі в основі життя лежить поняття держави, як джерела всіх людських благ і добробуту. На Руси ж народ, громада добровільно зрікаються влади, закликають до себе чужих варяжських князів, передають їм зовнішнє керування. Звідси — взаємне довіря влади й громади, яке виявлялось у вічах, а пізніше в земських соборах. Держава є виявленням, так би мовити, зовнішньої правди, зовнішнього порядку, але правда внутрішня, моральна, живе в громаді. Державі потрібна, особливо в важливих моментах, піддержка з боку цієї внутрішньої правди, і тоді вона звертається до громади, скликає віче, а пізніше земський собор, щоб вислухати пораду і підперти свої рішення моральним авторитетом громади.

Так уявляли собі славянофіли історичний процес на Руси. Очевидно, що повний розвиток своїх ідеалів вбачали вони не в Київській Руси, яка не дуже то відповідала їхнім уявленням, а в Московськім царстві. Взагалі на полі історичного досліду їх більше приваблювала Москва, тому то для виявлення характеру історичного процесу й форм суспільного життя Київської Руси вони зробили небагато.

В протилежність славянофілам історики-западники не тільки переносили на російський ґрунт методи й прийоми європейського наукового досліду, але раз-у-раз підкреслювали аналоґію між історичним розвоєм Західньої Европи й Руси. Вони звернули більше уваги на найдавніший період руської історії, котрий вони вважали за спільний для українців і великорусів, — на Київську Руську Державу.

Вони висунули теорію т. зв. родового побуту. Цю теорію розвинув і обґрунтував знаменитий російський учений Соловйов. Він звернув увагу на характер відносин між руськими князями й прийшов до такого висновку. Князі, казав він, уважали всю руську землю за спільну власність цілого свого княжого роду; найстарший в роді великий князь сидів на старшому столі, другі родичі, залежно від степені свого старшинства, сиділи на других столах, знов же в порядку значіння цих столів. Звязок між старшими й молодшими членами роду був чисто родовий, а не державний. Єдність роду піддержувалася тим, що коли вмірав старший або великий князь, то його гідність і стіл переходили не до його старшого сина, тільки до найстаршого в цілім роді князя. Цей найстарший переходив на великокняжий стіл, причім пересовувались і інші родичі на ті столи, які тепер відповідали їхній степені старшинства. Як правило приймалося, що дядько є старший за свого племінника. Князі помалу пересовувалися вгору, немов по драбині.

Якщо який князь вмірав, не встигнувши посидіти на столі, що відповідав степені його старшинства, то діти цього князя зовсім виключались з порядку наслідування, втрачали право на якийсь стіл, робились т. зв. «ізгоями».

Цей родовий устрій почав слабнути аж в другій половині XII в. коли на перше місце виступила північна Володимиро-Суздальська Русь, яка встановила у себе зовсім інші відносини, ніж на Руси Київській.

Погляди Соловйова поділяв і другий видатний російський учений К а в е л і н , котрий підкреслював, що і в історії Руси був елемент завоювання й зачатки феодалізму. Князі, думав Кавелін, з своїми дружинами вперше внесли ідею державности, систему правління, яка вимагає податків, систему грошевих кар за злочини. Князі підлягали були впливу місцевих родових відносин, але помалу серед них узяв гору принцип родинний. На ґрунті розкладу родових ідей і зросту родинного принципа виросло московське єдинодержавство і збирання руських земель.

Слабким боком родової теорії була сила виїмків в практиці княжих відносин, виїмків, що зводили до нічого загальне правило. Тоді виступив професор петербурзького університету Сергієвич з своєю теорією договірних відносин і принципом добування князями столів.

Метод Сергієвича полягав на виборі окремих звісток з літописів і на аналізі цих звісток. Літописну звістку приймав він яко факт. Основною формою побуту було, на думку Сергієвича, віче. Народ і князь однаково істотні елементи староруського побуту. Народ не може жити без князя, знов же головну опору князя складає той самий народ. Участь народу в громадських справах виявляється в формі віча. Віче не створене князем. Воно існувало ще перед князями. Завдяки рівности всіх кругів населення й відсутности якихсь видатних родів, що могли б претендувати на перевагу не можна було з місцевих елементів створити владу, не викликавши тим ворогування партій. Одинокий з цього вихід був — закликання князів. Воно поклало початок особливій породі людей, які в силу свого походження од закликаного князя вважались здатними виконувати вищу судову й урядову діяльність. Так витворився окремий, замкнений і спадковий стан князів, які не змішувались з рештою населення. В основі відносин князя з народом лежав договір. Княжа Русь не знала якоїсь системи, якогось сталого й законного порядку передачі й наслідування княжих столів: столи не наслідувались, а здобувались. І це здобування регулювалося, нормувалося договорами між самими князями і між князями та вічем. В наукових кругах теорія Сергієвича була прийнята з великою увагою, і з нею рахуються ще й досі.

За кілька літ перед виходом книги Сергієвича «Князь і віче», де вперше він виложив свою теорію, в українськім місячнику «Основа» (1861) появилась стаття Костомарова, де він виступив з теорією федеративного устрою давньої Руси. Костомаров писав, що ґеоґрафічні умови староруського життя й політичні обставини сполучали єдність і суцільність всієї руської землі з окремішністю її частин, що кожна з них жила своїм власним життям. Ці окремі частини дуже рано відокремились в шість територій, з яких кожна уявляла з себе також певну етноґрафічну відміну. Іншими словами, Костомаров добачав в старій княжій Руси завязок шости народностей: 1) української, 2) сіверської. 3) великоруської, 4) білоруської, 5) псковської, 6) новгородської.

Основами, що служили зв'язком для цих народностей і давали їм спільну назву Руської Землі, були: