Читати книгу - "Джекпот, Анна Харламова"

Глава 20

*******    *******     *******    *******    *******

   Вікторія стояла в обіймах Дмитра, який ховав її від пронизливого холоду.
   — Може досить чекати на твого друга… — Мовила вона, цокаючи зубами. — Ти, знаєш адресу?
   — Знаю. — Дмитро був сердитим на Ігоря. Він знав, що ці бовдури вирішили пожартувати і перевірити, як він буде виплутуватися з цієї ситуації.
   — Може в той бік якийсь автобус ходить? Чи щось таке? — Вікторія почала топати ногами, щоб зігрітись.
   — Вибач, Ягідко… я не хотів, щоб ти знову намерзлась. — Дмитро цмокнув її у чоло. — Зараз щось вигадаємо.
   — Не хвилюйся… я звикла до морозів. — Не припиняючи топати ногами, і цокати зубами, Вікторія натягнуто усміхнулась.
   — Ага, я так і зрозумів. — Він обійняв її ще міцніше.
   Дмитро почав міркувати, як вирішити цю проблему, проте вирішення проблеми – їх саме знайшло. Біля них зупинився автобус, саме з тим маршрутом, в якому мали їхати вони.
   Дмитро скривився, як тільки уявив себе і свою Ягідку в цьому транспорті, забитими людьми.
   — Давай запитаємо, чи водій їде туди? — Очі Вікторії засяли, у них з’явився промінь надії про тепло та затишок.
   — Я бачу, що їде… тому… — Він подав їй руку, — прошу…
   — Дякую. — Вона прийняла допомогу, і пройшла в середину. Знайшовши два вільних місця, вона сіла на сидіння і чекала на Дмитра.
   Він дістав з кишені гроші, і запитавши водія, скільки коштуватиме проїзд, розплатився і почимчикував до Вікторії. Всівшись, він важко зітхнув.
   — Тобі зручно? З вікон не дує? Вибач, що так вийшло. — Дмитро почувався препаскудно.
   — Заспокойся, все добре… Я завжди добираюсь таким автобусом до батьків, тож звикла. — Вона засміялась. — Знаєш, ти дуже мене дивуєш…
   — Чим це? — Здивувався він, не розуміючи про що йдеться.
   — Я гадала, що людина, яка спала на вокзалі… не шарахається автобусів. — Засміялась вона вдруге.
   — Просто… просто… я хочу, щоб тобі було комфортно от і все. Я теж звик до такого. — Він брехав, як останній козел дівчині, яка закохано дивиться на нього.
   — Не варто… все добре. Мене все влаштовує. Я рада, що за нами не приїхало авто, бо мені б було не зручно. Все на краще. — Вона взяла його руку в свою, і нахилила на його плече свою голову.
   Дмитро усміхнувся її діям. Тепер поїздка навіть в цьому автобусі, який от-от розвалиться, не здавалася йому таким тягарем. На його плечі мило усміхається найпрекрасніша дівчина, яка міцно сплітається їхні  пальці. Він розслабився, і насолоджувався її гарячим диханням на своїй шиї.
   Зупинка за зупинкою… кілька поворотів і от вони на місці… майже на місці…
   Вийшовши з автобуса, вони подивилися одне на одного.
   — Ягідко, вибач, але нам ще трохи треба буде пройти по тій доріжці. — Він вказав на майже засніжену, вузьку доріжку. — Іншого шляху немає.
   — Дмитре…
   — Що?
   — А як ти знаєш про цю місцевість? — Вікторія була трішки збентежена його знаннями про ці місця.
   — Колись я був тут малим, і в підлітковому віці. Я взагалі народився у Львові. Тож… — Хоч якась правда з його вуст.
   — Ого! Нічого собі! — Вона широко розплющила очі. — Чому ти раніше не розповідав?
   — Ми про це не говорили. — Він прокашлявся, і стиснувши її руку, направився по доріжці, яка вела в дивовижне місце.
   — Дмитре, а що ти несеш у пакунку? — Поцікавилась вона. — Я знаю,… я ще вдома запитувала, але мані так цікаво! — Її очі заблищали щирою, жіночою цікавістю, яку так важко приборкати.
   — Я тебе теж запитував, що у твоєму пакунку… — Він подивився їй у вічі і додав: — Що ти мені відповіла?...
   — «Побачиш»… — Вона зітхнула, зрозумівши, що не слід пхати свого носика у пакет іншого, якщо не хочеш, щоб це робили по відношенню до тебе.
   Він розреготався, чуючи її жалісну інтонацію.
   Вікторія насупилась.
   — Що? Чого насупилась? — Дмитро усміхався, дивлячись на неймовірно сині очі, які мерехтіли під світлом ліхтарів.
   — Ти, з мене насміхаєшся… — Вона задерла носика, демонструючи невдоволення, але не встигла його забрати, як його гарячі губи залишили на ньому своє тепло.
   Ну як на тебе можна ображатись?! Не чесно!
   — Не з тебе, моя Ягідко,… а з того, що мені так легко та чудово з тобою. — Він притиснув її до себе в обійми, насолоджуючись ароматом кави та кориці.
   Вікторія усміхнулась, і обійняла його навзаєм.
   — І мені з тобою дуже-дуже-е-е добре. — Вона поцілувала його у підборіддя, торкаючись своїм холодним носом його щоки.
   — Ти змерзла, нам треба швидше йти. Через хвилини три ми дійдемо до місця призначення. — Усміхнувся широко він, і звільнивши її з обіймів, потягнув за руку.
   Вікторія крок через крок провалювалася у кучугури, а Дмитро її рятував. З такими от нелегкими завданнями, вони і дійшли до будиночку.
   — Вау! Це нереально! Наче в казці! — Вікторія ошелешено дивилася на невеличкий будиночок, який нагадував англійську будову… в якійсь провінції. Кам’яний з димарем, а довкола: ліс, зима та ліхтарі. Краса неймовірна. Наче з листівки. — Це щось неймовірне!
   Дмитро дивлячись на її захват і те, як вона зреагувала на цей будиночок, не втримався і з вдячністю поцілував її губи.
   Вона відповіла і усміхнулась.
   — Я радий, щиро радий, що тобі подобається, а тепер – всередину! Сподіваюсь і там тобі все припаде до душі. — Дмитро безперервно усміхався, перебуваючи в приємному збудженні.
   — Ходімо! — Вікторія усміхалась йому навзаєм.
   Відчинивши двері, вони обтупали засніжене взуття, і увійшли до затишного та привітного будиночка. Дмитро увімкнув світло, ні на мить не задумуючись, де  знаходиться вмикач.
   — Ну як тобі? — Він зачинив за ними двері, і подивившись на Вікторію, зрозумів, що вона в захваті.
   — Це щось! Я реально потрапила у казку! Завжди мріяла провести зимові дні у такому будиночку! — Вона говорила голосніше ніж завжди, її переповнювали найщиріші емоції. — Це диво… диво…
   Його переповнювало щастя, коли він дивився на її непідробні емоції. Тепло наповнювало душу. Її усмішка, сяючий погляд та захват – робили це місце, ще затишнішим та особливим.
   — Радий це чути. Сюрприз вдався… — Він обійняв її.
   — Ще й як! — Вікторія огляділась. Як вона зрозуміла у будинку дві кімнати, кухня та вбиральня. Все зі смаком, мило та доречно.
   — Давай допоможу роздягнутися. — Він узявся за її шарф.
   — М-м-м… який ти швидкий… Одразу роздягати мене… — Вона облизала губи, фліртуючи з ним.
   — Не хвилюйся Ягідко, без прелюдії я тебе не залишу… і себе не залишу без такого задоволення… — Він одразу підхопив її гру.
   — М-м-м… на інше я і не розраховувала… Тим паче… у мене на сьогодні особливі плани… — Промурликала вона, зустрівшись з його збудженим поглядом. Проте, як би вона не намагалася, все одно почервоніла.
   — Обожнюю дивитися, як твої щічки спалахують, коли твої губи,… або мої… говорять щось непристойне і смачне… — Він голосно глитнув, і знову швидко облизав губи.
   Очі Вікторії відображали такий самий голод, як і його.
   — Це ще буде не раз… тому…
   — Це, правда… я зроблю їх сьогодні, ще не раз такими рожевими… — Дмитро провів кісточками пальців по її щічці і додав: — І не тільки їх… — Він знав, що з цими словами вона почервоніє, ще більше і не помилився.
   — Звабник! — Засміялась Вікторія, намагаючись приховати свою збентеженість за сміхом.
   Дмитро широко усміхнувся, і продовжив допомагати їй роздягатись та роззуватись. Допомігши їй, він так само, швидко скинув і свої речі.
   — Проходь до вітальні. — Він жестом вказав їй на прохід, де було ще темно.
   Вона слухняно увійшла до кімнати, і закліпала, намагаючись звикнути до темряви. Проте, - звикати через секунду прийшлося до світла, як увімкнув Дмитро.
   — Нічого собі! — Вікторія подивилася на Дмитра, а потім знову туди, де стояла дивовижна ялинка, поряд з каміном. Вона одразу уявила, як буде гарно, коли вони увімкнуть камін, якщо це звичайно їм дозволено…
   — Тобі подобається?
   — Дуже.
   — Зараз буде ще краще! — Він поспішив нахилитися поряд з ялинкою, і в цю ж саму мить – вона засяяла, так само, як і маленькі вогники на вікні.
   — Вау! — Вона плеснула в долоні, перебуваючи у повному захваті. Вікторія почувалася маленькою дівчинкою, у якої здійснюються усі бажання.
   Дмитро підійшов до неї, і ніжно обійнявши, промовив:
   — Тебе так легко зробити щасливою… Мені так подобається, що ти така проста… мила… — Він нахилився над її вушком, і прошепотів хриплуватим голосом: — І дуже-дуже сексуальна… особливо в цих тугих джинсах… Твоя попка дуже апетитна… — На видиху сказав Дмитро, обпікаючи її гарячим диханням.
   Вікторія не втрималась, і глитнувши, облизала губи. Всередині неї розлився жар, а його скупчення зібралося внизу живота… Він діяв на неї неймовірним чином… все, що спало досі – прокинулось… ожило… набуло магічного значення… Вона – жива поряд з ним.
   — Рада… це-е-е… чу-ти… — Її голос тремтів від того, що його губи та язик посмоктували мочку її вушка… це було неймовірно… Її тіло, як свічка, яка тане під його жаром...
   — А я радий – споглядати на неї… і не лише споглядати… Дмитро опустив свої долоні на її сідниці, і стиснувши їх у своїх міцних руках, застогнав. — Але і торкатись… стискати… — Він видихнув. — О, Боже! Я від тебе втрачаю розум, моя зніяковіла Ягідко…
   Його слова захоплювали… збуджували та робили свою справу, змушуючи її коліна підгинатися…
   — Дмитре…
   — Моя, Вікторія… — Він випрямився, і усміхаючись, риторично запитав: — Розпалимо камін?
   — А я так хвилювалася, що нам не можна буде цього зробити. — Вона з полегшенням зітхнула, розуміючи, що помилялась.
   — Чому це? — Він зрозумів, що бовкнув.
   — Як це «чому?»… — Вікторія усміхнувшись, промовила: — Ти вже геть знахабнів… ми перебуваємо в чужому будинку.
   — Так, ти права. — Він прокашлявся і пішов до каміна, щоб не зустрічатись в цю хвилину з довірливими оченятами Вікторії.
   Розпалюючи камін, він все гадав про парі, яке перестало ним бути, - від тоді, як він вперше зустрівся з її поглядом.
   Може розповісти? Ні… не зараз… У мене є можливість повернути те, що належало моїй родинні. Вікторія мене пробачить… вона все зрозуміє…
   Його роздуми перервав голос Вікторії:
   — Шкода, що ти мене не послухав і не захотів, щоб я приготувала щось…
   Він підвівся і широко усміхнувся.
   — Подивись у той пакет, який тебе так цікавив. — Він підморгнув їй.
   Вікторія ошелешено закліпала, але все ж таки потягнулася до пакунка, який стояв на невеличкому столику біля червоного дивана.
   — Що там? — Поцікавилась Вікторія.
   — Подивись… — Усміхнувся він. — Вперед!
   Вона нерішуче відкрила пакунок, і широко усміхнулась.
   — Де ти це все узяв?
   — В кафе, де працюю. — Майже збрехав він.
   — Нічого собі! — Вона опустила руку до пакунку, але потім сама себе зупинила.
   — Що таке? — Спантеличення та подив з’явилися на обличчі Дмитра.
   — Де можна помити руки? — Запитала вона.
   — Пішли покажу. — Він видихнув і зізнався: — Я вже налякався, що щось не так.
   — Дмитро, все так добре, що я хвилююся – чи це не сон. Все краще аніж – добре! — Вона встала навшпиньки і обійняла його, цілуючи у шию. — Дякую.
   — Це тобі дякую, що даєш мені змогу бути поруч… і робити щось приємне… — Його очі заблищали, і він закліпав, проганяючи сентиментальність, яка до цього не часто з’являлась у його житті.
   — Ти неймовірний чоловік. — Прошепотіла вона.
   — Бо зі мною, неймовірна жінка. Я намагатимусь бути гідним тебе. — Ці слова йшли з самого серця та душі.
   Вікторія торкнулася своїми м’якими губами його губ, і ніжно поцілувала.
   — Якщо хочеш зробити мене ще щасливішою, - накорми! — Засміялась вона, йому у губи.
   — Одразу «десертом»? — Його руки опустилися на її сідниці. — Яка ти нетерпляча… — Піддражнюючи, мовив він.
   Вона потягнулася своїми руками назад, і весело ляснувши його по руках, мовила:
   — Спочатку нагодуй мене… а головне себе, щоб на «десертик» - були сили… — Повівши грайливо бровою, вона усміхнулась милою та безтурботною усмішкою.
   — М-м-м… натякаєш на те, що ти мене сьогодні будеш вимотувати? — Він не припиняв її піддражнювати, фліртуючи та спокушаючи.
   — Якщо будеш гарно себе поводити…
   — То що?... — Його голос осів від зростаючого бажання.
   — Спочатку заслужи,… а потім взнаєш… — Її очі спалахнули.
   — Ти, ще та штучка! — Засміявся він, і палко поцілувавши її, додав: — Я буду добре поводитись, - а ти не забуть, що обіцяла…
   — Я завжди тримаю слово… — Вона облизала губу і, як ні в чому не бувало запитала: — Де ванна?
   — Кицька! — Він розреготався, а потім жестом вказав на вихід. — Прошу…
   — Дякую.
   Вони вийшла з кімнати, і пройшовши невеличким коридорчиком, опинилися біля дверей, які вели до ванної.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍