Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

відкрили тільки 1937 року, коли вона трохи прочинилася від невеликого землетрусу. Сам Двейн Гувер виявив тут тріщину, а тоді вони з вітчимом розширили її ломами і динамітом. До того навіть маленької тваринки там не було.

Єдиний зв’язок, який мала печера з рабством, був такий: ферму, на території якої знайшли печеру, заклав колишній раб, Джозефус Гублер. Коли хазяїн звільнив його, він пішов на північ і побудував ферму. Потім повернувся назад і викупив свою матір і жінку, яка стала його дружиною.

Їхні нащадки продовжували працювати на фермі до Великої депресії, коли Комерційний банк округу Мідленд продав закладене майно. І тоді Двейнового вітчима збив автомобіль, за кермом якого сидів білий чоловік, котрий раніше купив ферму. В полюбовній угоді як відшкодування за свої травми Двейнів вітчим отримав те, що він зневажливо називав «проклята Богом негритоська ферма».

Двейн пам’ятав першу поїздку з сім’єю на оглядини ферми. Його батько зірвав негритоський знак з негритоської поштової скриньки і кинув його в канаву. Ось що було на ньому написано:

Розділ 14

Вантажівка, яка везла Кілґора Траута, тепер була у Західній Вірджинії. Поверхню штату знищили люди, техніка і вибухівка для того, щоб змусити її видати на-гора вугілля. Тепер вугілля вже майже не стало. Його перетворили на тепло.

Поверхня Західної Вірджинії, позбавлена вугілля, дерев і верхнього шару ґрунту, впорядковувала те, що залишилося з неї самої, відповідно до законів земного тяжіння. Вона почала провалюватись в усі ті ями, які в ній вирили. Її гори, яким колись було дуже легко стояти, тепер почали сповзати в долини.

Знищення Західної Вірджинії відбулося зі згоди виконавчої, законодавчої та судової гілок правління штату, чия влада йшла від людей.

Тут і там ще траплялося заселене житло.

Траут побачив попереду зламаний бар’єр. Він зазирнув у канаву внизу, побачив, що в струмку лежить перекинутий «кадилак» моделі «Ельдорадо» 1968 року випуску. Номери були штату Алабама. В струмку також лежало декілька побутових приладів — кухонні плити, пральна машинка, два холодильники.

Біла дівчинка з ангельським личком і солом’яним волоссям стояла біля струмка. Вона помахала рукою Траутові. До грудей вона притискала півлітрову пляшку «Пепсі-коли».

Траут спитав себе вголос, як тут люди розважаються, і водій розповів йому химерну історію про одну ніч, яку він провів у Західній Вірджинії, у кабіні своєї вантажівки біля будинку без вікон, що монотонно гудів.

— Я бачив, як народ туди заходить, і бачив, як народ звідти виходить, — сказав він, — але я не міг второпати, що то за машина, яка так гуде. То був дешевий і старий каркасний будинок на цементних блоках в якійсь глушині. Машини під’їжджали і від’їжджали, і людям, здається, подобалося те, що там гуділо, — сказав він.

Тож він зазирнув досередини.

— В будинку було повно людей на роликах, — сказав він. — Вони їздили і їздили по колу. Ніхто не усміхався. Вони просто їздили по колу.

Він сказав Траутові, що чув про місцевих людей, які хапали живих мідноголових і гримучих змій під час служби в церкві, щоб показати свою велику віру в те, що Ісус їх захистить.

— На цьому світі багато різних людей, — сказав Траут.

Траут дивувався, як недавно білі люди з’явилися в Західній Вірджинії і як швидко вони її зруйнували — заради вугілля.

Тепер вугілля вже також не стало — випарувалось у космос, подумав Траут. Воно підігріло воду, а пара змусила обертатися сталеві вітряки. Вітряки змушували обертатися ротори в ґенераторах. Америка якийсь час була залита електрикою. Вугілля також приводило в рух старомодні пароплави і паровози.

Паровози, пароплави і фабрики мали свистки, які свистіли від пари, коли Двейн Гувер, і Кілґор Траут, і я були хлопчиками — коли наші тати були хлопчиками, коли наші діди були хлопчиками. Свистки виглядали ось так:

Пара з води, скип’яченої на палаючому вугіллі, виривала­ся зі свистків, і ті видавали різкі прекрасні зойки, наче гортані динозаврів, що спаровуються або вмирають, — крики такі як у-у-у-у-у-у-у-у-у-ух, у-у-у-у-у-у-у-ух, і тир-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-н-н-н-н-н-н-н-н-нь, і таке інше.

Динозавр був рептилією такою великою, як паровоз. І виглядав ось так:

Він мав два мізки — один для пе­ред­ньої половини, другий — для задньої. Ця тварина вимерла. Обидва мізки вкупі були менші за горошину. Горошина — це плід рослини з родини бобових, який виг­лядав ось так:

Вугілля було дуже спресованою сумішшю зігнилих дерев, і квітів, і кущів, і трав, і такого іншого, і фекалій динозаврів.

Кілґор Траут думав про крики парових свистків, які він чув, і про руйнування Західної Вірджинії, яке уможливило їхню пісню. Він припустив, що несамовиті крики вилетіли в космос разом з теплом. Він помилявся.

Як і більшість авторів наукової фантастики, Траут майже нічого не знав про науку, його до чортиків нудили технічні деталі. Але жоден крик свистка не відлетів далеко від Землі ось з якої причини: звук міг подорожувати лише в атмосфері, і атмосфера Землі проти її розміру була тонша за шкірку яблука. Поза нею був мало не досконалий вакуум.

Яблуко було популярним фруктом, який виглядав отак:

Водій любив поїсти. Він зупинився у закладі «Макдональдс Гамбурґер». У країні є багато різних мереж із гамбурґерами. «Макдональдс» був однією із них. Другою був «Бурґер Шефс». Двейн Гувер, як уже було сказано, володів франшизою на кілька закладів «Бурґер Шефс».

Гамбурґери готували з тва­рин, які виглядали ось так:

Тварину вбивали і мололи на маленькі шматочки, тоді формували котлетками і смажили, і клали між два шматки хліба. Приготований продукт виглядав ось так:

І Траут, в якого грошей майже не залишилось, замовив чашку чаю. Він запитав старого-престарого чоловіка, що сидів поруч за столом, чи він працював на шахтах.

Старий чоловік сказав ось що:

— З десяти і до шістдесяти двох.

— Ви раді, що вийшли звідти? — спитав Траут.

— О Боже, — сказав чоловік, — ви ніколи з них не вийдете — навіть уві сні. Мені сняться шахти.

Траут спитав його, яке то було відчуття — працювати на промисловість, чиїм