Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

не зірвався одразу ж на ноги, а лише втомлено зітхнув — принаймні таке враження могло скластися зі сторони. Моє зітхання спонукало Емілі зайти до кімнати і дуже лагідно покласти руку мені на спину. Опустилася вона коло мене навколішки чи ні, я не знаю, але її обличчя опинилося зовсім близько біля мого, і я почув:

— Реймонде, я вже прийшла. Ходімо, сядемо на канапу, ти не проти?

Вона намагалася обережно підвести мене на ноги, і я ледь стримував бажання скинути зі спини її руки.

— Дивно, ти знаєш, — озвався я. — Лише пару хвилин тому ти начебто збиралася на якусь зустріч.

— Так і було. Але після твого дзвінка я зрозуміла, що вдома потрібна більше.

— Що значить — «потрібна більше»? Емілі, будь ласка, не треба так мене тримати, я не впаду. То чому ти подумала, що тут потрібна більше?

— Через твій дзвінок. Я зрозуміла, що то було. То був крик про допомогу.

— Нічого подібного. Я просто намагався... — тут я примовк, бо побачив, що Емілі здивовано роззирається по кімнаті.

— Ох, Реймонде, — ледь чутно пробурмотіла вона.

— Так, тут трохи рейвах, я ж такий незграба... Я би поприбирав, якби ти не прийшла так скоро.

Я схилився, щоб підняти торшер, але Емілі мене притримала.

— Нічого страшного, Реймонде. Чесно, нічого страшного. Ми все це потім приберемо. А поки що просто сядь і розслабся.

— Слухай, Емілі, це твій дім і все таке, я розумію. Але навіщо ж підкрадатися так тихо?

— Миленький, та я зовсім не підкрадалася. Окликнула, коли ввійшла, але тебе наче не було. Тоді забігла до вбиральні, а коли вийшла... ну, ти вже був. Але що про це тепер говорити, хіба це має якесь значення? Я вже тут, і зараз ми влаштуємо собі приємний вечір, відпочинемо. Прошу, Реймонде, ти собі сідай, а я заварю чаю.

Ці слова вона говорила, вже прямуючи на кухню. Я тим часом шпортався з абажуром торшера і згадав, що там, на кухні, не відразу, а щойно тоді, коли було вже запізно. Прислухався, але звідти не долинало ні звука. Врешті я таки впорався з тим абажуром і рушив до кухонних дверей.

Вариво у каструлі й далі завзято булькотіло навколо підошви, яка стриміла догори дриґом з води, підносилася пара. Запах, який я досі майже не помічав, тут на кухні відчувався набагато сильніше. Був він, звісно ж, доволі їдкий і дещо віддавав карі. Та найбільше нагадував той душок, який б’є в ніс, коли, добряче находившись, витягуєш з черевика спітнілу ногу.

Емілі стояла за кілька кроків від плити і витягувала шию, щоб якомога краще розгледіти з безпечної відстані вміст каструлі. Це видовище так її поглинуло, що вона ніби й не помічала нічого навколо, і коли я, даючи про себе знати, стиха гигикнув, не те що не обернулася, а навіть не відвела від плити очей.

Я протиснувся повз неї і сів за кухонний стіл. Урешті-решт Емілі повернулася до мене з добродушною усмішкою на устах.

— Страшенно мило, Реймонде, гарно ти це придумав.

А тоді її погляд буцім мимоволі знову ковзнув до плити.

Я побачив перед собою перевернуту цукерничку, трохи далі — записник, і відчув, як на мене навалилася раптом страшна втома. Зненацька я збагнув, що це вже занадто, просто занадто, і вирішив, що тепер єдиний для мене вихід — припинити гру і викласти карти на стіл. Набравши в груди повітря, я сказав:

— Слухай, Емілі, напевно, багато що тут тебе трохи дивує. Але почалося все через твій записник, ось цей. — Я розгорнув записник на пошкодженій сторінці і показав їй. — Це дуже негарно з мого боку, і мені направду прикро. Я випадково його розгорнув... ну, й ненароком зіжмакав сторінку, ось так... — І я продемонстрував — не так люто, як первісному варіанті, звісно, — усе, що відбулося, а тоді глянув на неї.

На превеликий мій подив, вона лише кинула на записник побіжний погляд і знов обернулася до каструлі, кажучи:

— Та це ж лише нотатник, нічого приватного. Рею, ти цим не переймайся. — І підступила ще на крок ближче до плити, щоб краще роздивитися вміст каструлі.

— Як же так? Як це — не переймайся? Що ти таке кажеш?

— А в чому річ, Реймонде? Це ж тільки нотатник, куди я записую всяку всячину, щоб не забути.

— Але ж Чарлі сказав, що ти просто вибухнеш! — Емілі, очевидно, вилетіло з голови, що вона писала там про мене, і через це моє обурення тільки зросло.

— Справді? Чарлі сказав тобі, що я розсерджуся?

— Так! Сказав, ти колись пригрозила йому яйця відірвати, якщо він ще раз запхає носа у цей от записничок!

Що саме викликало здивований вираз на обличчі в Емілі — мої слова чи все-таки споглядання каструлі на плиті, — я не знав. Вона сіла біля мене і на якусь хвилю задумалася.

— Ні, — озвалася врешті-решт, — тоді йшлося про щось інше. Я оце ясно пригадала. Десь рік тому Чарлі був через щось у кепському гуморі і запитав, що я зробила б, якби він скоїв самогубство. Просто перевіряв мене, у нього ж для чогось такого явно жила затонка. Але запитав, то я й відповіла, що яйця б йому відірвала, якби він щось подібне вчудив. Сказала один-єдиний раз. Себто постійно я цього вислову не вживаю.

— Щось я не розумію. Ти б таке зробила, якби він наклав на себе руки? Опісля?

— Реймонде, то була просто... е-е, фігура мовлення. Я лише намагалася пояснити, наскільки не до вподоби мені ця думка. Хотіла, щоб він відчув, як я його ціную.

— Я про інше. Якщо зробити таке потім, то це ж насправді не перепона, хіба ні? Хоча ти, може, й маєш рацію, бо...

— Слухай, Реймонде, забудьмо про це. Про все забудьмо. У мене відучора залишилася запечена ягнятина, там ще добра половина. Учора ввечері вона смакувала пречудово, сьогодні смакуватиме ще краще. І можна відкоркувати пляшку непоганого бордо. Страшенно мило, що ти почав уже щось для нас готувати. Але сьогодні, мабуть, ми все-таки на ягнятині зупинимося, не заперечуєш?

Я побачив, що пояснювати щось, схоже, просто годі.

— Добре. Запечена ягнятина. Пречудово. Так-так.

— То, може... ось це ми поки що відставимо?

— Так-так. Будь ласка. Відстав.

Я підвівся і