Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "

Соля промацує ще й питання родини. Макар відповідає теж без надмірного захоплення. Точно вже не так, як про свою декарбонізацію.

— У мене є старший брат. А в того декілька дітей. Ото з племінниками переважно і проводжу час, коли приїжджаю до батька. Час від часу вони з матір’ю вимагають зібратися всіх разом і відпочити нарешті від справ компанії.

— А мої у Францію укотили, — ділиться Соломія алаверди. — Вирішили, що старість — це не показник нічого. Просто зібрали речі й поїхали.

— Іноді заздрю таким людям. Бо іноді мені здається, що я вже занадто непіднімний для таких пригод.

— Ти серйозно? — Соломія навіть зупиняється і витріщує очі на чоловіка. Тому теж доводиться загальмувати.

— Серйозно. Якщо глобально подумати, то що я у своєму житті знаю? Ну розумію, як маршрут побудувати, ну можу теорію про той самий тривимірний принтер розповісти. А щось глобальне, щось коштовне, щось серйозне — я досі нічого не зробив.

Соля мовчить. А після тягне повітря носом, принюхується, веде пальцями по повітрю, наче намагається впіймати запах. Макар теж повторює жест. Нічим, окрім сирості від води не віє.

— Що? — перепитує нарешті чоловік.

— Відчуваєш? — дівчина із запитанням на нього дивиться. — Запахло твоїм синдромом самозванця.

— Та ну тебе, — поки до чоловіка дійшов сенс, Соля вже відновила прогулянку та встигла кроків десять зробити вперед. Макару доводиться прискоритися.

— А якщо серйозно, ти насправді думаєш, що цих знань недостатньо? Ти можеш побудувати маршрути сотні машин, розрахувати логістику з інших країн і знайти шляхи оптимізації всього цього. Слухай, я вмію тільки писати та іноді — розмовляти на камеру. І ти ще говориш, що ти нічого серйозного й коштовного не зробив?

— Можливо, ти маєш рацію. Просто… завжди хочеш більшого.

— Я тобі так скажу. Чим більше ти робиш, тим більше тобі здається, що ти нічого не досягаєш. Зараз буде дурна аналогія. Але уяви, ти навчаєшся в четвертому класі, вивчаєш у математиці, наприклад, множення двозначних чисел. А тут твій сусід з сьомого класу каже, що він уже вивчає негативні дроби. І ти думаєш про себе, що — дідько! — ти це ніколи не осягнеш. А ось ти вже в сьомому класі, і ті дроби не страшні. А тебе лякають інтегралом. І він потім стає нестрашний. Головне ж — поступовість. І кожен твій досягнений рівень з огляду на минуле вже не здається складним.

— І кожен фініш — це, по суті, старт, — задумливо бурмоче Макар. Трясця, а він щохвилини з нового боку відкривається.

— А можна я зараз дещо запитаю особисте? Якщо тобі неприємно, ти можеш не відповідати, — одразу ж надає і ремарку Соля.

— Так, питай.

— Тебе батьки не хвалили в дитинстві?

— Що? Хвалили. Іноді, — Макар розгублюється від несподіваності питання. — Та хвалили. Що за питання?

— Нічого. Просто перевіряю теорію, яку тільки-но сама собі й вигадала. Я не знаю, звідки в людей береться знецінення своєї роботи. І подумала, що це може бути від нестачі уваги тоді, колись у минулому, коли це було надважливо. Коли єдині авторитети — батьки — не впоралися зі своєю задачею і не виростили в тобі впевненість.

— Це звучить занадто, — чоловік на мить замовкає, підбираючи слово, — розважливо. Але я не став би гребти всі ситуації під одні граблі.

— Тому я і сказала, що можеш не відповідати, — знизує плечима Соля.

Коли вони роблять добрячий круг набережною, Соломія натякає, що їй уже слід додому.

— Тебе хтось чекає?

— Виключно моє ліжко, яке мріє, що я собі налаштую нормальний режим сну.

— Я тебе відвезу.

— Це зайве, — за звичкою відмовляється Соля.

— Будь ласка, — Макар настоює. І дівчині доводиться здатися під наполегливо-прохальним поглядом. Усе одно вона живе у величезному жилому комплексі, а не за межами цивілізації. Хоча й говорити свою адресу ось так — одразу, без прелюдій і довгого спілкування — не хотілося. Про те, що в самій небезпеці дівчина може опинитися в дорозі, а не тільки під своїм під’їздом, вона думає, уже сідаючи в машину. Хочеться навіть гарненько шльопнути себе долонею по лобі. Але тональний крем шкода, та й чого вдієш, якщо ти вже в салоні дорогої автівки.

Макар влаштовується поруч, а машину веде інший чоловік, який весь цей час слухняно чекав біля набережної. У салоні тепло й пахне приємно, чимось майже непомітним і ледь терпким. Вони мовчать. Соля якось не звикла до особистих водіїв, і просто тушується поруч із незнайомою людиною. Чи мало, що в нього там за обов’язки і як він взагалі поглинає інформацію. Дівчина дивиться за вогнями міста, які при швидкій поїздці перетворюються на суцільну стрічку калейдоскопа.

Коли машина представницького класу гальмує біля її під’їзду, легшає. Макар вилазить разом із салону, подаючи знак водієві сидіти.

— Дякую за вечір, — стандартна фраза не звучить із його вуст надто побито. Може, тому що самій Соломії цей відпочинок сподобався. Не спочатку. Під час прогулянки він уже набув набагато більше гарних рис.

— І тобі дякую, — не залишається в боргу.