Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Розділ 10 КУЛАК

Мовчить.

Нерішуче заводить, і я змушений віддати ій належне. Знаю, що Аліса вміє пом'якшувати.

— Ти, здається, вже пропонував мені щось.

Тягну роздратованими ніздрями повітря, а то після пекельної тисняви важко надихатися надовго. І тут у тачці явно з киснем різко проблема утворилася.

— Хочеш чи ні?

Не злюся, але грубо навертаю словами.

Боюся сміливість втратити. І момент.

Боюся ось цей момент втратити.

Як втратив її долоню в тисняві. Треба було міцніше тримати. Але міцніше — це вже кісточки в її долоні надломити.

Аліса стискає губи.

— Яка різниця, хочу чи не хочу. Гарантій немає.

Уміє ображати, коли захоче. Натякає, що моє слово нічого не варте. Гнів просто-таки булькає в горлі, але придушую першу хвилю, щоб підрізати другу — вже м'якше.

— Ти все не в'їжджаєш у цю ситуацію. Тут узагалі один гарант. Це я. Захочу побудую. Захочу не побудую. Через мене вирішувати все треба.

Вона дивиться уважно на мене. Мазня чорна обсипалася на щоку, мабуть, із її вій. А я б усе злизав, коли з'їв би її всю. Тримаюся за кермо міцно, ніби клешнею.

— Ти вперше це робиш, Кулаков. Якщо ти будеш діяти звичними методами, то дров стане більше, ніж до цього.

— Ага. Ну, значить, зайду на другу спробу. Тут питання наскільки ти хочеш цей довбаний пункт два один два два три. Зараз.

Дивимося одне в одного так напружено, що повітря ось-ось наелектризується. А я з сірниками поводитися не вмію.

— Що ти пропонуєш? — похмуро цікавиться Аліса.

Мимоволі зриваюся поглядом на її білу майку. Аліса точно дихати стала частіше. В мене язик ледве в роті повертається. У тачці тихо, і на полі — теж, а всередині мене ураган згортається. І кружляє, кружляє...

Трясця, скажу чи ні.

— Покажеш груди якщо. Повністю. То вважай, пункт два один два два три — твій. Побудую новий дитбудинок при нових тріщинах.

Видаю спокійно для себе, навіть рівно.

Аліса, від заціпеніння і потрясіння, теж сидить рівно і спокійно.

Секунд п'ять десь.

— Ти... ти... п'яний чи що постійно, Кулак? — вона в натурі задихається від обурення. — Та я... Як ти себе це уявляєш? І... Ти знущаєшся, так?

Вона тягнеться до дверної ручки, але клацаю ключем я набагато швидше. Усі виходи блокуються.

Аліса в усі очі спочатку дивиться на опущений замок біля скла, а потім — на мене.

Яка ж вона... Оселилася у мене в голові. Скрізь. Зовні. Всередині. Потопаю у спробах відстежити все.

— Уявляю я це нормально. Майку твою за секунду можна стягнути.

Її щоки точно рожевіють. Це розливає в мене всередині настільки аномальну кількість тепла, що мені не по собі на мить стає. Звідки це тепло береться, хрін його знає. Цій грьобаний Васильків — один суцільний перший раз.

Перший раз бабу добиваюся. Навіть не знаю — це добиватися чи ні? Ні, ніяк ненормально, коли так бажаєш когось безперестанку.

Кожну хвилину тепер на шухері живу. Розганяюся, дрифтую, дрифтую, потім озираюся — пекло, це ж у мене нутро заноситься. Що тут відбувається? Я думати розучився, бля? Думки згораються до того, як закріпляться в голові. Крім однієї. Крім, мати вашу, потоків картинок про бойову фею.

— Тобі по голові теж за секунду дати можна, — гнівається Аліса.

Взагалі ні, але я настільки отупів уже, що їй можна. По голові мені дати.

— Ти... ти це серйозно? — високим голосом продовжує Аліса. Вона навіть видає нервовий смішок. — Ні, ти точно жартуєш. Або знущаєшся. Це мабуть одне й те саме для тебе.

Раптово згадую, чому раніше так полюбляв "співпрацювати" із порядними та принциповими людьми. Чудові моральні якості — прямо ось із тем шкільних творів із літератури — можна нескінченно використовувати проти них самих же. Працювало без осічок.

І іноді, якщо робиш вибір за них, це звільняє їх від почуття провини.

Набираю консультантів загальним дзвінком і врубаю гучний зв'язок. Аліса здивовано розглядає телефон.

— Вітя, Сашко, згортаємо наш блок за поправкою два один два два три. Так, повністю. Нехай ось пропозиція Чернишевської в повному обсязі у фіналку заходить. Будуємо для них усе нове, якщо тріщини. Це вже остаточно. І надішліть їй сьогодні.

Аліса очима пожирає мене, таким запеклим вогнем, що я відгукуюся з глибини не меншим вогнищем. Палива в крові — на три життя вперед. Я згоріти не лякаюся. Раптом кульовим струмом як блискавкою думка залітає — я ж узагалі мало чого лякаюся, але коли тиснява почалася і я знайти її не міг...

Яка розлючена вся, зараз на телефон кинеться або цих консультантів просто з смартфону за шкірку витягне.

Ай гарна! — це все вартувало того, щоб просто подивитися на неї таку. Може мені обличчя роздряпати.

Відключаюся від консультантів, і деякий час вона все ще мовчить.

Мабуть, підбирає слова або справді в шоці зависла.

— Я тобі нічого не обіцяла, — тремтячим голосом заряджає. — Домовленості не було! На такі умови!

— Ти сказала, гарантій немає. Я забезпечив.

— Але... я не погоджувалася... зробити те, що ти... сказав. Я не підписувалася на такі умови!

— Я сказав умову і виконав свою частину. Ти билася за цю поправку найбільше. Я б міг дрібницю вибрати. Тепер це на тобі, виконати умову чи ні.

— Ти... ти...

Вона стискає долоні в кулаки і б'є ними себе по ногах. Потім кидається до дверей.

— Відчиняй. Випусти мене! Я це більше терпіти не буду!

— Алісо…

Нахиляюся в її бік із витягнутою рукою — щоб продемонструвати, що вона весь цей час могла підняти замок на дверцятах самостійно. В мене і в думках немає наміру…

... випадково зачепити її...

... або торкнутися її без дозволу...

... щоб пройтися оголеною шкірою руки прямо у неї по грудях.

Тому що коли я показую, як піднімається замок, моя рука витягнута на одному рівні з її грудьми, і тут раптом Аліса злякано рипається вперед, і...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍