Читати книгу - "Без крові. Така історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він знову подумки бачив ту машину, що гуркотіла за поворотом, коли там, у темряві, у кількох метрах від ліжка, де його батьки вже покохались «по-французькому», його полонив сон. Тож він не чув приглушеного сміху і тим більш не помітив, як батько встав із ліжка і щось узяв. Виявилося, він ніс у руках запалену свічку і шматок паперу. На папірці було написано, що граф Палестро купував у них двадцять шість корів за доволі високою ціною в шістнадцять тисяч лір. Флоренс Паррі взяла папірець і прочитала те, що там було написано. Потім вона потушила свічку.
Вони лежали поряд, під ковдрою, нерухомо.
У Ліберо Паррі аж серце з грудей вискакувало.
Врешті, вона заговорила:
— Ліберо, а ти хоч тямиш у будові автомобілів?
Він був готовий до цього питання:
— Якщо справа в цьому, то, маленька, цього ніхто не тямить.
Книжка, з якої Ліберо з сином вчилися науці про будову автомобілів, була написана французькою (Mecanique de l’automobile, Editions Chevalier). Саме цим і пояснюється те, як протягом перших років роботи, не в змозі довести справу до кінця, Ліберо, розтягнувшись під чотирициліндровим «Клемон-Баяром» чи копирсаючись під капотом «Фіата» з 24-ма кінськими силами, зазвичай виходив із глухого кута, звертаючись до сина:
— Поклич матір.
Флоренс приходила, несучи у руках пательню чи білизну, що треба було попрати. Вона слово в слово перекладала їм ту книжку, тому вже знала її напам’ять. Вона, навіть не удостоївши машину поглядом, просила розказати, в чому саме несправність, далі, по пам’яті перегорнувши книгу точнісінько на потрібну сторінку, ставила свій діагноз. Потім розверталася і знову несла білизну в хату. Чи пательню.
— Мерсі, — бурмотів Ліберо, вагаючись між захватом і простісіньким осатанінням. А пізніше в колишньому хліві, тепер гаражі, лунав гуркіт воскресного мотора.
Проте таке ставалося вкрай нечасто, позаяк спочатку «Гараж Ліберо Паррі», щоб вижити, мав пристосовуватись і ремонтувати будь-що, не присікуючись до дрібниць. Автомобілів було мало, тому вони ремонтували все, починаючи від ресор на возах до чавунних плит, не минаючи і годинників. А коли Ліберо через значний попит довелося відкрити кузню, щоб підковувати місцевих коней, дехто інший вважав би це за принизливу поразку, але не Ліберо, бо він недавно прочитав про те, що першими, хто заробив гроші, роблячи вогнепальну зброю, були ті ж самі люди, що ще вчора кували леза для мечів. Справа була в тому, що, як невпинно іноді зазначала Флоренс, автомобілів ще не існувало, чи, принаймні, якщо вони й існували, то не у цій місцевості.
Тому поява на обрії хоч би відносно механічно гармонійної пилової хмарини була надзвичайною рідкістю, відтак усі навкруги сприймали її з іронією. Траплялася ця подія настільки нечасто, що, коли все ж таки автівка з’являлася, Ліберо Паррі сідав на мотоцикла і їхав забирати сина із школи. Він заходив до класу, мнучи в руках капелюха, і коротко промовляв:
— Термінова справа.
Учителька все розуміла. Ультімо вилітав з класу, як обпечений, і за півгодини вони вже засмальцьовувались під капотами, що важили не менше за теляток. Так минали роки тяжкої праці, роки, коли вони економили геть на всьому і чекали на хмари пилу, що так і не з’являлися. Вони продавали все, що можна було продати, і врешті Ліберо Паррі довелося сумирно надягти краватку і піти поговорити з директором банку.
— Термінова справа, — казав він, мнучи в руках свого капелюха.
У тих краях люди були хворобливо гордовитими: коли чоловіки були вимушені йти в банк, тримаючи капелюха в руках, жінки, що чекали на них удома, ховали мисливські рушниці, щоб чоловіки не піддалися спокусі. Ліберо повернувся і повідомив, що заставив корівник, проте навіть того дня ніхто не помітив у ньому і краплі сумніву. Протягом усієї вечері він шуткував і сміявся. Ліберо знав, що прийде новий день, а йому залишається лише чекати без остраху за майбутнє, тому що у своєму льосі він тримав двадцять п’ять бідонів, ущент заповнених бензином, і на сто кілометрів навкруги це були єдині запаси бензину. А ще тому, що відсіль і стільки можна охопити оком Ліберо був єдиною людиною, яка знала, що значить «зламаний карданний механізм» і як лагодити підшипники. Тому що і як би там не склалося далі, за останні шість поколінь родини Паррі він був першим, чиї руки не тхнули коровою. Тому того дня йому так смакувала вечеря. Ліберо навіть двічі просив добавки супу. Потім, задоволений, він пішов пом’яти ханьки на кріслі і, поставивши його під садовою стіною, сів поспостерігати за тим, як сідає сонце. Тарін, його товариш, той, що з Треццато, теж був там. Він прийшов, аби привітатися, так, про всяк випадок. Але ні про які справи з банком вони навіть не згадували. Здавалось, подумки Ліберо Паррі блукав десь далеко.
— Послухай, тут така справа… — промовив він не відразу, задоволено вдихаючи вечірнє повітря.
— Що таке? — перепитав Тарін.
— Запах гною, — пояснив Ліберо Паррі, знову показово вдихнувши повітря.
Тарін кілька разів втягнув носом повітря, але його це не переконало.
— Немає ніякого запаху, — відповів він.
— Отож бо й воно, — ствердив Ліберо переможним тоном.
Саме через такі речі він казився.
Коли вночі Ліберо бухнувся в ліжко, то відразу втямив, що щось не так.
— Що там, в біса, лежить?
Жінка встала з ліжка, витягла з-під матрацу мисливську рушницю і пішла покласти її на місце. Коли вона повернулася в ліжко, чоловік гортав газету.
— Ти геть не хочеш зрозуміти, — мовив він і віддав їй газету. Флоренс прочитала, що три італійці — Луїджі Барціні, Шіпіоне Борґезе і Етторе Ґуїццарді — виїхавши з Пекіну, проїхали на автомобілі шістнадцять тисяч кілометрів аж до Парижу. Сидячи за кермом «Італи», що має сорок шість коней під капотом і важить тисячу триста кілограмів, вони об’їхали світ і зробили це лишень за якихось два місяці.[6]
— Дивно, щось я не бачила, щоб вони тут проїжджали, — відповіла скептично Флоренс.
— Зате я бачив, — чесно пробурмотів Ліберо Паррі.
Адже він-бо бачив, як вони їхали. Він бачив їх щохвилини все життя, у це він вірив незламно. Вони були вкриті пилом і махали йому рукою, зодягненою в рукавичку.
Новий день прийшов пішки, прийшов дощового травневого дня 1911 року. Ліберо Паррі побачив його ще здалеку. Він побачив довгий плащ і впізнав ті самі окуляри, зсунуті на шкіряний шолом. Автомобіля не було, але все інше було на місці.
— Нарешті це сталося, — прошепотів Ультімо, що саме лагодив мотоциклетне колесо. Ліберо, заховавши, аби не сталося
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.