Читати книгу - "Хочеш жити?"

Бейґлер. — Давай повторимо все ще раз. — Він поглянув у свої нотатки. — Місіс Бровлер завжди виходила з готелю о 09:45, правильно?

Андерс кивнув.

— Це був її постійний розпорядок?

Андерс знову кивнув.

— Цей розпорядок... як давно вона його притримувалась?

— Відтоді, як оселилась у нас — десь п’ять років.

— Місіс Бровлер була добре відомою особою. Ви могли би сказати, що вона була ексцентричною, правильно?

— Саме такою вона й була, правильно.

— Тож багато людей могли знати, що з готелю вона вийде саме у цей час.

— Так.

— Гаразд, Джеку. З цим ми розібрались. Давай перейдемо до пострілу. Ти говорив із нею, коли це сталось. Повторімо все ще раз.

— Як я вже говорив, я побачив рану на її голові, а з того, як вона впала, зрозумів, що стріляли з рушниці високошвидкісною кулею, — розповідав Андерс. — Я озирнувся. Було лише одне чи два місця, де міг заховатися снайпер, але найзручнішим місцем був дах нічного клубу «Пелота». Я поглянув у той бік і побачив убивцю.

— Тепер повільніше, — попрохав Бейґлер. — Ти вже говорив нам, що встиг помітити вбивцю. Давай про це трохи докладніше. Я не прошу тебе називати конкретні факти. Я хочу почути твоє загальне враження. Розумієш? Не переймайся тим, правильне воно чи хибне. Просто поділись своїм враженням.

Андерс на хвилю замислився.

— Я побачив рух. Я не розгледів чоловіка. Був лише рух. Через цей рух я зрозумів, що там, на даху, людина. З того, як швидко цей чоловік зник з очей, я зробив висновок, що це і був снайпер, тож я кинувся за ним.

— Це не те, про що я тебе запитую, — терпляче втрутився Бейґлер. — Ти вже це розповідав. Ти побачив рух і зрозумів, що на даху є чоловік. Гаразд, але я прошу тебе описати враження від того чоловіка.

Андерс нервово поглянув на Террелла і Гедлі, потім погляд його повернуся до Бейґлера.

— Я розповідаю вам факти.

— Всі твої факти у мене тут, — поплескав по своєму записникові Бейґлер. — Тепер я хочу, щоб ти описав того стрільця. Ти помітив, як чоловік сховався за стіною. Він був білий чи кольоровий? Не думай про це. Просто опиши своє враження. Мені насрати, правильне воно чи ні. Він був білий чи кольоровий?

— Кольоровий, — від своїх слів Андерс підскочив і похитав головою. — Не знаю, чому сказав це. Я не знаю. Я бачив лише рух. Кажу вам, я не бачив його.

— Але у тебе склалось таке враження, що він кольоровий?

— Не знаю. Так... напевно. Він міг бути просто засмаглим. Не можу заприсягнутись. Мені просто здається, що в нього була темна шкіра.

— У що він був одягнений?

Андерс розхвилювався.

— Звідкіля мені знати. Я ж кажу...

— На ньому була чорна сорочка, біла сорочка чи кольорова сорочка?

— Можливо, кольорова. — Андерс потер своє спітніле чоло. — Я намагаюсь допомогти, але не хочу, щоб ви фальшували мої свідчення.

Бейґлер покосився на Террелла, той кивнув.

— Гаразд, Джеку, дякуємо, — сказав він. — Ти допоміг, — і допит завершили.

Коли Андерс пішов, Гедлі запитав:

— І це, по-вашому, допомогло? Ви практично вмовили його дати неправдиві свідчення!

— Андерс має натренований розум, — спокійно заперечив Террелл. — Він мав вражаючі досягнення на військовій службі. Я більше довіряю його загальним враженням, ніж так званим вагомим доказам звичайних свідків. Андерс дуже допоміг.

Гедлі знизав плечима й підвівся.

— Три вбивства! А що в нас є? Нічого!

— Можеш так думати, але я переконаний у зворотньому, — заперечив Террелл. — Бач, Лоусоне, ти не розумієш роботу поліції. Вже зараз ми маємо одну конкретну й одну абстрактну зачіпки. Ми вже знаємо, що цей чоловік працює не один. Хтось випустив повітря з шини Ріддла, щоби вбивця дістався до Ліси Мендози, поки вона була наодинці. Хтось причепив бірку до нашийника собаки місіс Бровлер. А отже, у нашого вбивці є помічник. Тепер ми маємо підказку, що він може бути кольоровим. Ти кажеш, що в нас нічого немає, та я не згоден.

— Але яке все це має значення? — запитав Гедлі. — Цей божевільний...

— Заспокойся, Лоусоне. Ходімо зі мною, — Террелл підвівся, узяв Гедлі під руку й повів його далі коридором до кабінету детективів. Кожен стіл у ньому був зайнятий. Кожен детектив говорив зі свідком, який або бачив, як застрелили місіс Данк Бровлер, або чув щось про вбивство Маккуїна, або знав щось про Ріддла та його коханку. Це переважно були завзяті, суспільно активні громадяни, які бажали поділитись інформацією, більша частина якої була нічого не вартою, та все ж хтось із них міг наблизити поліцію до Карателя. Черга із цих людей простягалася коридором, тягнулася сходами і закінчувалась аж на вулиці.

— Один, а можливо, й кілька з цих людей, — прокоментував Террелл, — можуть дати нам нові зачіпки. Ось це і є робота поліції, Лоусоне. Рано чи пізно ми його зловимо.

— А тим часом він може вбити ще.

— Рано чи пізно він помилиться. Вони всі помиляються.

— То що мені говорити пресі?

— Що ми продовжуємо розслідування. Більше нічого їм не кажи, — відповів Террелл. — Це важливо. Якщо хочеш знайти цапа-відбувайла, нехай це буду я. Та скажи, що ми робимо все можливе.

Гедлі кивнув і спустився сходами, оминаючи довгу чергу людей, які, пітніючи, терпляче чекали біля відділку, й попрямував до репортерів.

Террелл повернувся до свого кабінету, де на нього вже чекав Бейґлер. Двоє чоловіків перезирнулися.

— Що ж, тепер, коли мер пішов, давай подивмось, що у нас є, — сказав Террелл, сідаючи за стіл. Він дістав аркуш із нотатками, які робив, виписуючи інформацію зі звітів своїх підлеглих. — Спробуємо отримати картину, нехай не цілісну, але бодай щось. Я все ще шукаю мотив. Троє жертв були першокласними гравцями в бридж і належали до «Клубу П’ятдесят». — Террелл відірвався від своїх нотаток. — Що нам відомо про «Клуб П’ятдесят»?

Бейґлер знав Парадайз-Сіті значно краще, ніж Террелл, і останньому це було добре відомо. Варто було лише запитати у Бейґлера щось про місто — і він без вагань давав точну відповідь.

— «Клуб П’ятдесят»? Найбільші сноби. Членів клубу обирають особисто. Вступний внесок становить п’ятнадцять тисяч доларів, а членські