Читати книгу - "Хочеш жити?"

внески удвічі більші. Якщо тебе обрали, вважай, ти на вершині еліти Парадайз-Сіті, але для цього ще треба грати у бридж на професійному рівні.

— Маккуїн, Ріддл та місіс Бровлер були членами цього клубу... Це може щось означати... А може не означати нічого. Треба поговорити з кимось із клубу. Цілком можливо, що мотив криється в цьому. Ще одна річ видається мені цікавою, а саме те, що вбивця знав, як живуть його жертви. Він знав, що місіс Бровлер вийде з готелю о 09:45. Знав, що Маккуїн іде з дому о 09:03, і знав, що Ліса Мендоза буде в бунґало увечері в п’ятницю. Це схоже на певний шаблон. Наш убивця місцевий.

Бейґлер кивнув.

— Тож ми шукаємо чоловіка, який володіє інформацією про особисте життя жертв. Це може бути хтось із працівників клубу. Я відправлю своїх хлопців до тих людей, кого назвав Ріддл, перш ніж кинувся зі скелі.

Террелл дістав свою люльку.

— Як думаєш, Джо, це може бути кольоровий?

— Можу лише здогадуватись, як і ти, але Андерс, схоже, думає, що було саме так.

Задзвонив телефон. Террелл схопив слухавку, вислухав, невдоволено щось пробурчав, а тоді сказав: «Добре... Дякую...Так, передайте мені звіт», — і поклав слухавку.

— Це був Мелвілл. Вони перевірили гвинтівку. З неї застрелили Маккуїна і місіс Бровлер. Відбитків, звісно ж, не лишилось. Данваз упізнав гвинтівку. Та нам це нічого не дає.

— Але ж тепер у цього виродка немає рушниці, — зауважив Бейґлер.

— Ніщо не завадить йому вкрасти іншу, хіба ні? — запитав у відповідь Террелл і розпалив люльку.

* * * 

Якщо й була одна річ, яку Лепські ненавидів найбільше серед усіх речей, які він ненавидів, то це збирати свідчення і писати звіти. Він був переконаний, що кожного, хто добровільно зголошується прийти надати свідчення, треба відправляти додому як розумово відсталого. Але Лепські приймав той факт, що це була робота поліції. Коли йому вдавалось уникнути її, він уникав, але коли він мусив виконувати її, а зараз був саме такий випадок, йому вдавалося справлятись із цим і стримувати свій запальний характер. Саме зараз він із відчаєм дивився, як збільшується черга людей, котрі так завзято хотіли дати свідчення.

За сусіднім столом сидів Макс Джейкобі. Він щойно закінчив із балакучим старим, який бачив, як померла місіс Данк Бровлер. Все, про що міг говорити старигань, так це про штучні фрукти на її капелюхові. Він усе намагався переконати Джейкобі, що вбивця вороже ставився до тих фруктів на капелюхові. Зрештою, він дістав Джейкобі, як Лепські дістала стара леді, що весь час торочила йому про милу собачку місіс Данк Бровлер, яка бачила вбивцю, і в поліції обов’язково повинні якось це використати.

Двоє чоловіків перекинулися поглядами.

— Як справи? — запитав Джейкобі, втомлено посміхаючись.

Розуміючи, що він тепер старший за Джейкобі, Лепські похмуро зиркнув на нього.

— Це робота поліції. Треба глибоко копати, щоби знайти воду.

Джейкобі з удаваним здивуванням похитав головою.

— Хіба ми воду шукаємо?

На стілець перед Джейкобі гепнувся товстий немолодий чоловік у поношеному вбранні. Глухо зітхнувши, Макс узяв ще один аркуш.

— Слухаю вас? Ім’я, адреса?

«Недоумки! — лаявся про себе Лепські. — Три години — і нічого! А бісове начальство відпочиває після обіду!» Він підколов свій останній звіт і потягнувся за сигаретою, аж тут його огорнула хмара парфумів. Підвівши погляд, він побачив навпроти себе на стільці дівчину, яка зачудовано, широко розплющивши очі, спостерігає за ним.

— Бідолашний, виглядаєте дуже запареним і втомленим, — прожебоніла вона.

Лепські відчув, як мимоволі затремтіло його тіло. Перед ним сиділа дівчина, як зі сторінок «Плейбою». Така краля і мертвого воскресила би: білявка з шикарним тілом, фіалковими очима і такими довгими віями, що їм би позаздрила кожна лялька. Побачивши розмір її грудей, Лепські важко видихнув повітря. Він помітив, що Джейкобі, товстий немолодий чоловік, четверо детективів із поліцейського відділку Маямі, а також троє патрульних, які стримували чергу свідків, усі вони витріщались на дівчину.

Лепські сердитим поглядом обвів кімнату, і колеги неохоче повернулись до роботи.

— Слухаю, — рявкнув він своїм фірмовим тоном справжнього поліцейського. Зазвичай це мало приголомшливий ефект, але на дівчину не справило жодного враження. Вона поправила свої пишні груди, щоб зручніше вмістити їх у бюстгальтері, торкнулась неслухняного пасма шовковистого білявого волосся і повторила:

— Ви виглядаєте запареним і втомленим.

Лепські видав тихенький звук, наче хтось розчавив муху.

Товстий немолодий чоловік нахилив своє побите віспою обличчя до Лепські й, дихаючи часником йому в лице, мовив посміхаючись:

— Вибачте, містере, але маленька леді має рацію. Саме так ви й виглядаєте — запареним і втомленим.

Лепські зіжмакав аркуш паперу.

— Не могли б ви слідкувати за своїми свідками? — прогарчав він до Джейкобі.

У голосі його було стільки отрути, що товстий немолодий чоловік одразу втратив будь-який запал. Лепські повернувся до дівчини.

— Хочете щось розповісти?

Дівчина захоплено розглядала його.

— От так штука! Я чула історії про копів, але не знала, що вони можуть бути такими, як ви, типу, чесними.

Лепські поправив краватку.

— Слухайте, міс, ми тут дуже зайняті, — м’яко заговорив він. Її щире захоплення все-таки справило на детектива враження. — Просто розкажіть, що знаєте.

— Дівчата сказали, що я повинна прийти.

Лепські зітхнув і взяв чистий аркуш.

— Ім’я, адресу, будь ласка?

— Я Менді Лукас. Працюю і живу в клубі.

— У якому клубі.

— Ну, знаєте, клуб «Пелота».

— Ви там живете?

Вона наморщила свій гарненький носик.

— У мене там кімната... Це важко назвати життям.

— У вас є якась інформація, міс Лукас?

— Та це дівчата сказали, я маю прийти, але я навіть не знаю... Тут трохи смердить, не відчуваєте? Усі ці люди... Але те, що я зустріла вас! Це ж треба! Коли я розкажу про вас дівчатам, вони з трусів повискакують!

Лепські вирячив очі. Він поглянув на Джейкобі, який прислухався до їхньої розмови і тепер здивовано округлив очі, потім перевів погляд на товстого немолодого чоловіка, який загиготів.

Згадавши, що він тепер детектив першої категорії, Лепські нахилився вперед і зобразив на обличчі похмурий вигляд справжнього копа.

— Послухайте, міс Лукас, що ви можете розповісти мені?

Дівчина знову поправила груди і сказала:

— Кличте мене Менді. Мої справжні друзі ніколи не називають мене міс Лукас.

— Гаразд, Менді, — Лепські закинув ногу на ногу, дещо