Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

долі! Латина — мова, якою розмовляють з Господом. А ще це мова науки! Але не питай мене про науку...

— Не буду, — серйозно відповів пан Бродський. — Зрозуміло, що ми не з одного куща ягоди і в науках у нас різні наставники. То таке! Якщо правильно я зрозумів, оця дорога праворуч і приведе нас до тих Печер.

Пан Ковальський мовчки кивнув.

* * *

Якуб Собеський щосили намагався зберегти холоднокровність. Вчора встигли причаститися двома глечиками того ж таки торунського вина, — аж тут перед паном комісаром постав старший із тих козаків, що мали привести дурня. В подертому жупані, брудних чоботях і до колін мокрих штанах. Він був блідий, і спершу годі було збагнути, що белькоче.

Лише після численних уточнень ситуація прояснилася. У дурня виявився не кінь, а справжнісінький чорт, який миттю злетів на найвищий під Києвом пагорб, зарослий тереном, і ніщо живе не могло пройти крізь ці колючі кущі. Але козаки на те й козаки. Вони прорвалися на вершину, з якої було все видно. Тобто дуже далеко. Бачили вони дурня і його чотирикопитну тварину («Чорта!» — перехрестився козак). Кроків за п’ятдесят були цей жовтий диявол і його вершник. Рухалися неквапно, та раптом... просто розчинилися в повітрі. Ось щойно були — і ось їх уже немає. До темряви козаки шукали слід чи бодай щось, що підказало б, куди ці біси поділися, але так нічого й не знайшли. Була думка: подалася ця парочка в печери! Але вирішили, що в тому святому місці нечисть одразу загинути повинна.

— Обшукали печери? — тихо запитав пан комісар.

— Не наважилися, але всі п’ятеро козаків залишилися. Може, щось побачать або почують! — відповів старший козак і запобігливо всміхнувся.

Варто було козаків покарати, причому показово. Але краще вже стратити, ніж точно знати, що скривджений реєстровий козак тут-таки подасться на Запорожжя і стане буйним та озвірілим на пана комісара й польську шляхту лицарем, як вони себе величають.

На тому віват і закінчився. Пан Ружинський подався до воєводи у своїх справах, а Антонім Дзевульський негайно вирушив шукати дурня в лабіринті чернечих печер.

Чи спав Якуб Собеський? Ні, це не можна назвати сном. Це було розуміння, що необхідно виспатися, щоб із першим променем сонця накреслити в голові й на папері план затримання... Точніше — пошуку меча королевича Владислава. Але щойно пан комісар занурювався в сон, у його голові тут-таки розкладалися відомі йому карти й атласи, від іще плоскої землі Фра Маура[54] до карти світу Ортеліуса[55], від перших атласів Земної кулі Меркатора до сучасних карт Швейцарії і Німеччини, створених після відкриття в 1615 році професором математики Снелліусом способу тріангуляції.

Уявлялася й карта Речі Посполитої, яку все ще ніяк маститі картографи не закінчать. Але в голові Якуба Собеського ось вона — найточніша. Воєводства, землі, річки, озера, моря, міста, фортеці. Все на своїх географічних місцях і позначене суворою латиною. Ось GROSSPOLEN — земля польська, а ось і литовські, чорні — Бобруйськ, Мозир, і білі землі — Мінськ, Вітебськ. Ось Підлісся, а в його центрі Пінськ. Землі Галицькі, Подільські, Київські...

А ось і сам Київ. Униз по Дніпру Трипілля, Трахтемирів... У тому містечку, серед урвищ, на неприступній скелі причаїлося зміїне кубло — Cloistredes Roux, русинський Успенський монастир. За його міцними стінами часто ховаються бунтівні козаки. Там заліковують рани запорожці. Там у покаянні закінчують своє життя престарілі комишові лицарі. Там-таки вони ховають награбовані скарби. У підвалах надійніше, ніж у плавнях. А ще біля Трахтемирова зручна поромна переправа через Дніпро.

Слід терміново розпорядитися, щоб виставили козаків біля монастиря і при міських брамах. Можливо, той дурень саме туди шлях тримає! Адже до Порогів таки далеченько! До них ще потрібно пройти кордони біля Канева, де стоїть цілий козацький полк реєстрових! А нижче по Дніпру тим паче не пройдеш. Там Черкаси, землі пана підстарости Ружинського! Хай негайно вирушає у свої володіння й організовує кордони на всіх дорогах. А якщо станеться неймовірне і проскочить трудар ці кордони, то нижче, за Черкасами, геть дикі землі, не кажучи вже про зловісний Чорний ліс[56]. У тих хащах і болотах гніздує розбійний люд. Іноді й татари ховалися в ньому для несподіваних набігів на Київське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Белзьке, та навіть на Руське воєводство[57], розташоване біля самого порога Великої Польщі.

Та й від цих диких земель ще ой як далеко до Запорозької Січі. Хоч скільки йди — пустка! Жодного житла. Самі лише бурдюги[58], курені, жердяні хати та шалаші розкидані на багато й багато миль одне від одного. І в кожному тому житлі, знову ж таки, розбійник із закривавленим ножем.

Хоча повинні були бути тут фортеці, остроги та застави, а в них нести службу вірні королю війська.

На думку короля Речі Посполитої Сигізмунда II Августа і Великого сейму, на землях за Порогами повинні осісти й вибудувати остроги реєстрові козаки Війська Запорозького. 5 червня 1572 року було передано на Запорожжя грамоту, в якій пропонувалося запорожцям іти на королівську службу! А служба є служба! У походи виходити тільки за наказом короля і туди, куди він вирішить. На сусідів самовільно не нападати, навіть якщо табуни коней самі просяться до рук. Торгові шляхи охороняти, а не грабувати купців, — і ще багато іншого, що повинні робити воїни на державній службі. За це призначені привілеї, платня і надаються земельні наділи. Охочих (в розумній кількості) записали до реєстру, і стали вони називатися реєстровими козаками, які в державних документах іменувалися «Військом Запорозьким»! Так з’явився новий стан у Речі Посполитій — козацтво! Це ще не шляхта, але вже не селяни й не міщани. Давши таку назву, милостиві королі Речі Посполитої відтоді наголошували, що всі інші козаки, перш за все ті, що сидять на Січі, опинилися поза законом!

Сидіти тверезими у фортецях і в заставах буйним розбійникам запорожцям не хотілося. А ще віддавати уряду майже всю здобич — це однаково, що самому собі пузо розрізати. Та ще січовики одразу збагнули: реєстровців виставляють, щоб тримати в узді вільних козаків! Отримувати платню добре, але підкорятися — ніколи! Так і залишилося на Січі військо вільних козаків, яких для того, щоб уникнути плутанини, тепер називали «Військом Запорозьким Низовим»!

А ще «низові лицарі» часто глузували з реєстрових. Адже воєводи, та й місцева шляхта, не визнавали за ними козацьких прав, змушували