Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

адмірала Мітоме Угакі, здійнявши в тості паруюче горнятко саке, промовив:

— Спитайте мудрих людей давнини: «В чому причина нездоланності нашого народу?» — і вони скажуть вам, що таємничі сили були народжені разом із нашою Священною Країною три тисячі років тому, з першим імператором Дзіму, нащадком богині сонця Аматерасу. Сторіччями вони загартовувалися в стійкості та відданості воїнів традиціям Хагакуре. Хіба не тому саме наш народ відкрив поховані під кригою міста Антарктики? Хіба не наші пращури розтлумачили давні записи, опанували технології, що дозволили нам сьогодні вийти за межі нашої планети?

І ось тепер настав час істини — час, коли наша сила переживає найтяжче випробування. Коли ціль буде в зоні безпосередньої атаки, наведіть приціл у центр Чорного корабля. Розженіть двигун на повну потужність, виведіть на фінальну параболу, щосили крикніть «Гісатс!» Принципово важливо в момент удару не заплющувати очей. І в цей момент ви відчуєте, що пливете у вічності. Ви побачите обличчя матері. Всі квіти сакури святилища Ясукуні радісно усміхнуться вам. Потім вас більше не буде.

Гісатс! Разіть та не схибте, Молоді Боги! І я сьогодні буду разити ворога разом із вами.

Він випив саке та пов’язав на чоло хатіматі. Стереограма змигнула й зникла.

Підігрітий спиртовий розчин гіркою хвилею пройшовся горлянкою, викликавши спазм.

— Вирушаючи у бій, я всміхатимуся, — бурмотів праворуч Кійосі. — До самісінького кінця. І завжди.

— Тату, мамо, я дарую вам сорок років життя, що мені судилися, — шепотів ліворуч Нобуо. — Поділіть їх між собою…

Під байдужими поглядами камер, повз стереографічні трибуни зі сріблястими образами жінок та дітей, що привітно махали прапорцями, вони йшли до своїх винищувачів. Стрімкі, витончені силуети «Карю» застигли в очікуванні. Тенгрі вперше бачив їх так близько. То були прекрасні машини, досконалі й майже живі. Він торкнувся крила. Полімерний титан на дотик був теплим і оксамитовим, у ньому відчувався глибокий і рівний пульс.

— Гаджито, — пролунав за спиною голос Юкіо. Тенгрі обернувся. Лейтенант усміхався. Легко й вільно.

— Ви не боїтеся? — спитав Тенгрі, тієї самої миті подумки вилаявши себе за дурість. Лейтенант похитав головою.

— Я тішуся. Тішуся з того, що з нашими смертями скінчиться ця епоха. Ти запитував мене, чи ми програємо. Поза сумнівом, програємо. Але в цій поразці — і тільки в ній — лежить шлях до порятунку.

І знову слова старшого товариша спантеличили й ошелешили Тенгрі.

— Але як… тисяча демонів… вони…

— Гаджито, немає ніяких демонів. Мі-го перебували поряд із людством з давніх-давен, але вони всіма силами уникали нас, ховалися. Коли сто п’ятдесят років тому, на початку Імперії, наші прадіди знайшли під кригою Антарктики прадавні міста, вони пішли. Полишили планету, аби тільки не стикатися з нами. Лише нечисленні згадки лишилися після них, а ще книжки, що нині заборонені й засекречені, як «Містерії Черва», які ще на початку війни були доступними навіть для молодших офіцерів як пропагандистський матеріал… Півсторіччя тому Імперський колоніальний флот дістався поясу астероїдів і віднайшов аванпост мі-го на Церері. Але й тут вони не напали на нас. Це наші володарі, сп’янілі від амбіцій, від бажання повторити досягнення пращурів, здобути знання й технології далеко за межами тих, що мали, — це вони розпочали цю війну. Заздалегідь усвідомлюючи неможливість перемоги. Ми не мали ані воєнного флоту, ані досвіду ведення космічних воєн. Нам просто не було з ким воювати в космосі, всі наші війни велися на Землі… Потім скажуть, що вони зробили це під тиском обставин. Ні. Вибір між війною та миром, між життям та смертю — завжди на совісті того, хто обирає. І я, — він зупинився, переводячи подих, — я обираю смерть. Смерть заради життя.

Цього разу ніхто не намагався стримати його, зупинити потік крамольних слів. І почуте раптом склалося в голові Тенгрі у цілісну картину, пломенисто-виразну.

— І ті Чорні кораблі… Вони навіть не чорні. Вони кольору черленого, блискучого живосрібла…

Зі «Щасливого Журавля» відлетіли чотириста сорок п’ять апаратів, здебільшого — Кі-201. Вони атакували флотилію Чорних кораблів, що збиралися на орбіті Місяця, готуючись до штурму Землі. Перехоплювачі Тисячі демонів зустріли їх ще на підльоті. Не маючи вогневих систем, ба навіть ескорту, атакуюча група вже тут втратила більше половини апаратів. Решта досягла скупчень основних кораблів. Ще сотня була зупинена торпедним вогнем і широкосмуговим випромінюванням, від якого пілоти непритомніли та вмирали від больового шоку. Лише вісімдесят сім «Карю» наблизилися на відстань тарану. Тридцять два було знищено плазмовими батареями й тим, що мало бути дронами фінальної лінії оборони. Але ці дрони були чимось іншим, ніж космічними апаратами. Вони були замалими та занадто складними для примітивної машини-самогубця. Вони були яскраво-рожеві, розміром трохи менше людини, з твердим лускатим покриттям, численними тонкими лапами у вигадливо сегментованому хітині та з парою невеликих крил-мембран. Голова ж здавалася шпаруватою верхівкою гриба, складеною зі щільно сплетених асиметричних кілець, поміж яких відстовбурчувалися сотні довгих тонких мацаків.

Занадто складне створіння, щоб бути штучним — радше жива істота. Ця думка колихнулася десь на самому дні темного колодязя, на який перетворилась пригнічена свідомість Тенгрі — й розчинилась у низці сліпучих спалахів і реакцій тривалістю в наносекунди.

Сенсори «Карю» бачили їх, але водночас наче й ні, немовби ті створіння були напівпрозорі для штучних очей винищувача і перебували в двох чи навіть трьох місцях водночас. Вони зближувалися з винищувачами легко, незважаючи на всі спроби ухилитися, входили в безпосередній контакт — і винищувачі перетворювалися на мертві шматки матерії.

Двадцять сім «Карю» атакували кораблі ескорту, знищивши один і пошкодивши три. Дев’ять атакували фрегат, завдавши йому чималої шкоди. Дванадцять вдарили по материнському кораблю, але спричинити критичних ушкоджень не спромоглися.

Серед тих дванадцяти був Тенгрі Гаджито. Він добре роздивився велетенський ворожий корабель, схожий на сяючого рожево-срібного асиметричного кальмара з суглобистими, броньованими тенаклями завдовжки в десятки кілометрів. Іскристим тілом ходили хвилі, наче його поверхню збурював несамовитий шторм. Тисячі мікроскопічних порівняно з ним істот проносилися над кораблем, пірнаючи в його живу, мінливу поверхню й виринаючи звідти — бризки здіймалися, формуючи довгі низки сфероїдів, що утворювали навколо корабля складні орбіти, перетинаючись і зіштовхуючись, єднаючись у більші та розбиваючись на дрібніші. Сам космічний простір навколо корабля бринів, наче вакуум у ньому був переповнений чимось, що сенсори винищувача сприймали на самісінькій межі своєї чутливості.

Останнє, що відчув Тенгрі перед зіткненням, була цікавість. Він гадав, чи лейтенант Секі Юкіо зараз в одному з «Карю», що разом із його машиною вийшли на прямий удар. Він не міг знати цього напевно, але думати про