Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Розділ 13

 

 

Їй все остогидло. Абсолютно все, включаючи цю провінційну лікарню, зациклений на роботі медперсонал, скиглики-пацієнти — усе її життя в цьому місті, яке більше скидалося на велике село, де всі один одного знають.

Похмура і зла Вікторія йшла довжелезним коридором відділення, не радіючи навіть численним поглядам чоловіків, зверненим в її бік. Всі вони — негідники та шахраї. Тому й вона буде поводитися з ними як з негідниками й шахраями, і використовувати їх у своїх цілях без докорів сумління.

Треба ж, навіть згадала слово «сумління».

Вікторія гадала, що його немає в її лексиконі. Це — наслідки важкої ночі, не інакше. Спочатку її залишив Джон, врешті-решт вона напилася, щоб заснути, а потім спозаранку зателефонував батько й розбудив доньку тільки задля того, щоб прочитати нотації з приводу неприпустимості запізнення на роботу. Її дратувало одне тільки слово «робота». Але, на жаль, якщо вона її кине, татко залишить її без грошей.

Старий дурень. Гаразд. Як там її вчили? Всі проблеми варто вирішувати поступово. В першу чергу їй потрібен чоловік. Бажано сильний та молодий.

Дотримуючись своєї мети, Вікторія повернула в бік хірургії й натрапила на нього несподівано швидко. Хлопець йшов прямо на неї.

Зараз буде благати, щоб вона повернулася. Як іще трактувати його сумний погляд? Страждає, бідолаха. Ні, жаліти його вона не збирається. Лише використовуватиме.

Вікторія зобразила на обличчі свою коронну сором’язливо-спокусливу посмішку й підійшла до нього, майже торкнувшись грудьми. Проте Вік, не дивлячись в очі, спробував обійти її.

Навіть так?

Вікторія вхопила чоловіка попід руку й пішла поруч, притискаючись до нього, немов вони все ще разом.

Образився. Нічого, вона вже звабила його один раз. Впорається й зараз.

— Як справи, Вік?

— Дуже добре.

Він ніколи не розмовляв з нею настільки різко. Це нервувало. Але Вік потрібен їй вже цієї ночі. Можливо, хоче, щоб вона попросила? Дурень. Кому потрібен цей виклик?

— А мені здається, що не дуже. Ти — блідий, і ці мішки під очима… Забагато випив?

Вік зупинився, скинув її руку і, насупившись, поцікавився:

— Чого ти хочеш?

— Тебе, природно. Хіба я це коли-небудь приховувала?

— Пан Родзинський не впорався з… твоїм темпераментом?

— Ревнощі? Я це люблю. Але не варто, любий. Навіщо мені цей старий, якщо у мене є ти?

— Досить прикидатися та брехати, Вікторіє. Мені відомо, що Родзинський сьогодні полетів до дружини, що от-от народить.

Ну чому? Чому вона про все дізнається останньою? Виявляється, навіть Вік в курсі, що у Джона є дружина, а вона цей факт проґавила.

Дідько, як же бути? Ні, Вікторія Спінель так просто не здасться.

— Нехай летить. Ці іноземці нічого не тямлять в коханні. Але ти — ти цілком інший, Вік. Вродливий, сильний, пристрасний! — вона все сильніше, на межі непристойності, притискалася до чоловіка. — Ти потрібен мені, любий. Пам'ятаєш, як ми кохалося? Невже забув? Це — неможливо. Абсолютно неможливо. І я не забула твоє сильне, пружне тіло, твої гарячі губи, твоє дивовижне збудження!

Віка облизала язиком пересохлі губи та подивилася на нього крізь вії. Вона сама майже збудилася. Він просто не міг залишитися спокійним. Шкода, що не можна перевірити його стан тут же. Вікторія вже подумки скандувала: «Перемога!», коли Вік нахилив голову до її вуха. Однак вимовив він зовсім не те, що вона очікувала почути.

— Я більше не бажаю бути твоєю сексуальною іграшкою. Цієї ночі тобі доведеться обійтися чимось іншим. Або кимось.

Він відсахнувся від неї, наче від чумної, і пішов далі. Віка мала б це проігнорувати та піти далі з байдужим виглядом. Проте не стрималася й крикнула хлопцеві навздогін:

— Ти приповзеш до мене на колінах! — Вік не обернувся, лише підняв руку на знак того, що її відчайдушний крик почутий. — Я помщуся!

Цього Дубовський, на жаль — або щастя, вже не чув. Нічого. Нехай думає, що вільний. Дурень ще не здогадується, що від неї звільнитися неможливо.

Здається, їй доведеться трохи підкоригувати свої плани.

 

* * *

 

Яна явно переоцінила власні сили, зголосившись допомогти завідувачці відділення перенести в ординаторську стос тек, коли з метою економії часу взяла їх усі. Їй довелося нести товсті томи перед собою. Руки нили від напруги. Треба було подолати ще метрів п'ятдесят, коли хтось підхопив її ношу.

— Уф, спасибі! — підійнявши очі, вона здивовано моргнула. — Віталік?

— А що, не можна? — трохи ображено пробурмотів білявий красень і легко прилаштував теки під довгою рукою.

— Ні. Тобто, так. Тобто... — Яна махнула рукою й прискорила крок, щоб не відставати від несподіваного помічника.

Вона кидала на нього косі погляди й мовчала. Дивно, вони стільки років знайомі, а поговорити їм немає про що. Крім роботи, звичайно ж.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍