Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Останні два тижні дівчина частенько помічала на собі його пильні, задумливі погляди, але вони викликали лише неприємні спогади й, як наслідок, роздратування. Колишнє піднесене хвилювання, що незмінно охоплювало Яну в присутності Віталіка, кудись випарувалося. Хоча його увага все ж лестила їй як жінці. Іноді в підсвідомості виникали крамольні думки — чи не дати цьому чоловікові ще один шанс?

Розумом Яна розуміла, що пройшло занадто мало часу відтоді, як він розійшовся з Вікторією, але стара, укорінена звичка захоплюватися ним ще не пропала, як і здатність заглиблюватися в роздуми у найневідповідніший момент.

— Вибач, я задумалася. Що ти сказав?

— Ось так чоловіки й втрачають почуття власної гідності. Ідеш поруч з красивою дівчиною, допомагаєш їй, а вона увесь цей час думає про що завгодно, тільки не про тебе.

Не стане вона зізнаватися, що якраз про нього й думала. Яна промовчала, але посміхнулася. Не дочекавшись відповіді, Віталік зітхнув і продовжив:

— Гаразд, проїхали. Я тільки хотів дізнатися, чи пробачила ти мене за той вечір — у тебе вдома. Чесне слово, я зовсім не хотів тебе образити.

Яна подумала й зрозуміла, що більше не ображається. Їй байдуже.

— Гаразд. Ось донесеш теки до ординаторської та вважай, що отримав пробачення.

— Ян, я серйозно.

— І я серйозно. Які можуть бути жарти? За ці теки завідувачка мені голову знесе. Вони коштують ціле багатство, як для лікарняного бюджету.

Їй зовсім не хотілося обговорювати їхні з Віталіком стосунки. Можливо, пізніше?

— Чому я раніше не помічав твого почуття гумору?

Його слова капали бальзамом на зранене дівоче серце. У колишні часи Яна вже б танула від щастя й розчулювалася від кожної виголошеної Віталіком фрази. Але тепер все змінилося. Дубовський більше не здавався їй бездоганним. Можливо, саме тому вона раптом відчула себе поряд з ним привабливою та дотепною.

— Хочеш сказати, що був сліпий?

— Не зовсім так, але досить близько до цього. Як не хочеться тобі заперечити, але від фактів нікуди не дінешся. Важко зізнаватися у власній дурості.

— Нічого не вдієш, — після такого визнання Яна могла дозволити собі бути великодушною. До певної міри, звичайно ж. — Всі ми іноді страждаємо цією недугою.

— Тому тепер, коли я все це усвідомив, мені б хотілося... — Чи не занадто далеко вона зайшла в своєму всепрощенні? Здається, Віталік щось задумав. — Я б хотів запросити тебе на побачення.

 

«Але за місяць я планую повернутися й трохи попрацювати тут. А ще я сподіваюся запросити тебе на побачення. Якщо ти, звісно ж, не проти».

 

Місяць вже минув. Яна намагалася не думати про Остапа, але їхній поцілунок все частіше спливав в пам'яті у всіх бентежливих подробицях. Вона підсвідомо чекала на повернення серйозного зеленоокого чоловіка, не дозволяючи собі занадто вже сподіватися на те, що він пам'ятає про власну обіцянку. І про неї.

Можливо, хтось міг звинуватити її в мінливості. Нещодавно вона марила одним чоловіком, але боялася навіть міркувати в його присутності. А от тепер майже фліртує з ним, одночасно мріючи про іншого.

— Ти чула, що я сказав? — Віталік помахав у неї перед очима вільною рукою в спробі привернути увагу. — Так ти згодна?

Вона не могла піти з ним на побачення. Принаймні поки не переконається, що Остап лише жартував, коли запрошував її.

— Віталік, розумієш, я...

— Про що так довірливо розмовляємо? Га, Дуб?

Дуб? Студентське прізвисько? Дивно, що вона не знала.

Сергій, виблискуючи недобрим поглядом, стояв у них на дорозі, схрестивши на грудях руки.

— Ти б краще допоміг теки нести, замість того, щоб встрявати в приватну розмову, Ворон. Не твоє це діло.

— Я вважаю це діло своїм.

— На яких правах?

— На правах друга. А ти їй хто?

— Не твоя справа.

— Не займай її, зрозумів? А то я можу й на декілька ляпасів розщедритися.

— Може, відкладемо до кінця робочого дня? Не хочеться перед пацієнтами влаштовувати бійку? Після сьомої я у твоєму розпорядженні.

— А чого чекати? Ти просто відчепися від неї, і я не буду тебе чіпати.

— Мені милостиня не потрібна. З Яною ми вже якось самі розберемося. Не хочеш допомагати, відійди з дороги. Зустрінемося після роботи на старому місці.

— Ага, давай на старому. Там багато твоєї крові на асфальті залишилося.

— І твоєї теж, Ворон. І твоєї теж.

Кров?

Яна з цікавістю стежила за діалогом. Ніде правди діти, після такої «чоловічої» розмови її марнославство до деякої міри було задоволено. Але кровопролиття вона не допустить.

— Гей, хлопці, я вам забороняю. Чули? Ніяких «старих місць» та «крові».

— Але ж, Яно!