Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Глава 9.2

Я залишаю автомобіль, з побоюванням поглядаю на Айка, який радіє поверненню господаря. Носиться навколо нього, а потім взагалі стає на задні лапи, а передніми в груди Даміра упирається. На білій сорочці залишаються бурі смуги від брудних лап, але мій новий знайомий навіть не звертає на це уваги.

— Гарний хлопчик, — чухає його за вухом Дамір, а я хоч і не боюся собак, але саме ця зараз мене страшенно лякає. — У нас сьогодні гостя, друже, тож будь хорошим хлопчиком. Додому, — наказує твердим голосом, і Айк слухняно біжить до вхідних дверей.

Дамір запрошує мене жестом прямувати за ним.

— Мені незручно, що тобі доводиться зі мною возитися, — тихо вимовляю я, кутаючись у його пальто й ковзаючи поглядом по темному фасаду будинку.

Дамір повертає до мене голову.

— Якщо я запропонував допомогу, Авроро, отже, я зробив це тому, що так захотів. Тому прибери якнайдалі ці свої «не зручно» й заходь у дім, — відчиняє переді мною двері, і я переступаю поріг, але тільки після добермана.

Айк одразу ж біжить до каміна, де на підлозі постелі білі шкури, й влаштовується зверху на них. Завмирає, але в цей час не зводить із нас чорних диявольських очей.

— У тебе гарно. Ти один живеш? — озираюся на всі боки, помічаючи, що вітальня виконана у світлих тонах із додаванням дерева. Відчувається рука хорошого дизайнера, жодної надмірної вигадливості, стриманий суворий стиль. Тут затишно і приємно знаходитися.

— На території завжди є охорона, вранці приходить хатня робітниця, але на ніч тут ніхто на постійній основі не залишається. Я волію усамітнення. Як Чудовисько з казки, яку ти певно знаєш, — криво посміхається він, схиляючи голову набік, і його шрам тепер ще більше виділяється в яскравому світлі стельової люстри.

— Ну яке ти чудовисько? — м’яко вимовляю я, мимоволі роблю крок у його бік, але змушую себе зупинитися. — Скоріше, принц. Ще раз дякую за допомогу, Даміре. Якби не ти, то…

— То тебе б поліція забрала? — вигинає брову, насміхаючись із мене.

— Ні, батько випоров би, — знизую плечима, переступаючи з ноги на ногу. — Він усе ніяк не змириться, що я вже доросла й можу сама приймати рішення та розпоряджатися своїм життям. Він хотів, щоб я до юридичної академії вступила, а я потай від нього надіслала пакет документів у «медін».

Ми завмираємо одне навпроти одного, нестерпно довго не розриваємо зоровий контакт. Ми в будинку самі, але страх перед чоловіком кудись випарувався. Він мене приваблює, притягує, але доводиться нагадати собі, що він не мій.

Дамір відкашлюється й відмирає першим.

— Ходімо, покажу тобі кімнату, — вимовляє втомлено.

Він підіймається на другий поверх скляними сходами. Я за ним. Батько якби дізнався, що я добровільно прийняла запрошення ледь знайомого чоловіка поїхати до нього, напевно влаштував би мені струс.

Я стягую з плечей пальто, у будинку тепло, воно мені тепер ні до чого, але чомусь віддавати його власнику не поспішаю. Воно пахне чоловіком. Приємно пахне. Але, на жаль, цей чоловік іншій належить.

— Можеш розташуватися тут, — киває на білі двері. — Моя кімната в кінці коридору, сказав би — якщо щось треба, звертайся, але я так втомився й хочу спати, що краще не будити мене.

— Вважай, що твоє попередження почула. Дякую ще раз і на добраніч, — штовхаю двері й опиняюся всередині темної спальні. Клацаю вимикачем, кімнату заливає яскраве світло.

Я обертаюсь. Вагаюся. Дамір завмер біля входу. Простягаю йому пальто.

— Дякую.

Він киває й коли ховається від мого погляду, раптом стає холодно.

Я зачиняюся на внутрішню клямку. Розумію, що в мене із собою немає змінного одягу, а просити в чоловіка, якого два дні знаєш, позичити свою футболку — буде якось дивно. Тому стягую із себе форму готелю, яка стала раптом ненависною, залишаючись лише в спідній білизні, й зариваюсь під ковдру. Розглядати кімнату сил немає. Клацаю вимикачем над тумбочкою, занурюючи гостьову спальню в темряву, але заснути ось так одразу не виходить. Занадто багато емоцій та подій.

Про всяк випадок встановлюю на телефоні будильник на сьому ранку, важко зітхаю, коли розумію, що спати залишилося години зо три всього. Завтра мені поспішати нікуди, але Даміру треба на роботу. Він дорогою додому сказав, що в нього вранці важлива зустріч. Почуваюся винною, що він не виспиться. Якби не моя вроджена здатність потрапляти у всілякі неприємності, він би давно спав у номері готелю. Може, навіть із жінкою.

Знову гіркота в роті розливається. А ще стає цікаво, куди поділася та незнайомка? Адже номер був порожнім, коли мене Дамір туди привів.

Повертаюся з боку на бік, ніяк думки про чоловіка з голови викинути не можу, і сама не помічаю, як нарешті занурююсь у неспокійний сон.

Друзі, в мене стартовала новинка "Диво для генерального". Приєднуйтесь, буде цікаво!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍