Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Глава 9

Час дарма я не втрачала. Ясно як божий день: водити хлопців за ніс і всіма силами відтягувати день Ікс - день, коли один із них не витримає і з твердими намірами затисне мене десь у кутку – нескінченно я не зможу. Тому з невластивою мені віртуозною маневреністю, я лавірувала між хлопцями, як слизька змія.

   За останні три дні я встигла уламати Сашка на ще одну курсову по міжнародним відносинам. Сходити з ним у музей (так-так музей, ви правильно почули, а що?- Я давно хотіла там побувати). Покататися на річковому трамвайчику з Тимуром і розвести його на оплату консультації ветеринара для всіх моїх вухатих красенів. Лікар обіцяв прийти до кінця тижня, і я вже розтріпала про це всім нашим волонтерам, що підпрацьовують у притулку. Всі дуже пожвавилися, особливо дядько Коля: стан наших чотирилапих залишав бажати кращого, і лікар зараз потрібен був просто кров із носа. Ми намагалися утримувати їх у хороших умовах, намагалися щосили, але іноді собаки потрапляли до нас у вже дуже жалюгідному стані, так що наші старання не давали особливих результатів, тваринам потрібне було лікування. І таких у нас було достатньо.

Льошу я залишила на суботу. Довелося переконати його, що я обожнюю Мафію, і до суботи ну ніяк не зможу з ним зустрітися, а от у суботу – залюбки. Він продовжувати відігравати роль незворушної байдужості, і легко погодився, хоча було видно, що його такий розклад не надто тішить, мабуть порівнював свої успіхи з успіхами товаришів, і переживав, чи не пасе задніх.

Досі все виглядало досить безневинно. З усіх трьох найнапористішим виявився Сашко, він уже на першому побаченні спробував облапати мене і накинутися з поцілунками. Насилу відбилася. Але сьогодні він вирішив взяти мене нахрапом.

- Ну давай сходимо, га? Це ж гурт Коуч, їх усі люблять. Не розумію, як це ти не чула про них. Вони ж зірки світового масштабу! – Сашко вже биту годину вмовляв мене піти з ним у п'ятницю до нічного клубу, де мали виступати якісь нереально круті «зірки світового масштабу». Я відмовлялася, мило посміхаючись, і зніяковіло ляскаючи очима, невпевнено відповідала, що не люблю такої музики і про цих зірок ніколи не чула.

- Тобі сподобається. Я обіцяю. Ти не пошкодуєш. – продовжував тиснути Сашко, бачачи мою нерішучість.

- Концерт закінчиться пізно? Я не зможу до ранку повернутися до гуртожитку, мене не пустять посеред ночі.

- О, та це взагалі не проблема. Переночуєш у мене, а вранці я тебе відвезу. - пожвавішав Сашко і я закусила губу, щоб не розсміятися вголос.

Ну як грає – мимоволі захопилася я. Посмішка – сама невинність, в очах – свята простодушність. Ну як тут не замилуватися і не повірити в чистоту його помислів. Я довірливо усміхнулася хлопцеві, підігруючи йому, та відповіла.

- Тоді гаразд. Я згодна.

Сашко, здається, навіть підстрибнув на місці з радості, і я посміхнулася. Ну ось і скінчилися безневинні ігри. Хлопець вирішив переходити в наступ і закінчити все сьогодні. Жвавий який. Але мене це не влаштовувало. Не так швидко. У мене на нього були ще дуже великі плани.

Зрозуміло, ні до якого клубу я не пішла. Прикинулася хворою. Отруєння, нічого не вдієш - хіба можна в цьому облізлому гуртожитку і без грошей нормально харчуватися?

Сашко хіба що блискавки очима не кидав, настільки він виглядав злим і розчарованим. Мабуть, неслабо я зіпсувала його плани - в його уяві перемога вже маячила червоним прапором, і тут такий облом. Він, звичайно, намагався не подавати виду і тримати себе в руках, але зуби так рипіли і жовна ходуном ходили, від того, що він стискав щелепи і пихкав, як розлючений бик.

  Замість клубу я провела п'ятничний вечір набагато приємніше - до мене в гості нарешті завітала Олена, Сергій відпустив її навіть з ночівлею, так що нашому щастю не було меж. Весь вечір ми об'їдалися попкорном, дивилися сльозливі романтичні комедії, а потім просто балакали до самого ранку.

Я розповіла подрузі про свої успіхи та досягнення на псевдо-любовному фронті, поділилася планами і навіть поскаржилася на нестерпного колишнього однокласника. Олена дивилася несхвально.

- Мене не залишає відчуття, що ти займаєшся чимось не тим. Розпорошуєш увагу на непотрібне. Ну навіщо тобі все це, га? Ти все хотіла взяти більше годин у притулку, всерйоз зайнятися своїми підопічними. Оце похвально. Ось цим і займись. Сама ж постійно переживаєш, як їм там погано. Та й взагалі, на мою думку, саме час зайнятися навчанням. – повчально видала моя подружка-ботанка.

Я закотила очі.

- З моїм навчанням все гаразд. Стараннями Сашка Бортникова. – хихікнула я. - У притулку теж скоро все налагодиться. Тимурчик погодився сплатити ветеринара. Тож, дивись, спілкування з хлопцями мені тільки на благо. Льоша… ну поки не знаю, але, напевно, теж не марний. Було весело з ним гуляти, мені сподобалася їхня задумка – ці їхні ігри, незвичайно, з вогником. Даремно не прийшла. - Я кинула на подругу черговий осудливий погляд і додала. - Ти поїхала, мені ж треба якось розважатися.

Подруга зітхнула.

- Боюся, не доведуть тебе до добра такі розваги. Я ж тебе знаю. Ти вразлива. – Олена подивилася на мене з теплотою. - Якщо хтось із них тебе образить, ти півроку приходити в себе будеш.

- А я не дозволю себе кривдити. - З гідністю видала я, вперто задерши носа догори.

- А як же твій колишній однокласник? - одразу заперечила Олена. - Тебе геть всю трясе, коли про нього говориш. Він вже тебе образив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍