Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

– Таміла, скажи, а ще лишилась фарба, якою моя кімната пофарбована?

– Так, трохи ще є. А тобі навіщо?

– Ну, ти присядь поки, історія доволі довга.

Ще й до половині сповіді не дійшла, а Таміла вже рвонула нагору сходами на виставку дивитися. Відреагувала стримано, як на неї, мене заморозила крижаним поглядом і з криком «Мілана!» полишила кімнату. Знову побачились після «розбору польотів» з малою, за годину. Я тихо сиділа на кухні і сьорбала чай, Таміла взяла з полиці горнятко і приєдналась до мене.

– Мілана покарана, завтра ніяких мультиків аж до вечора. А тобі ще раз нагадаю – малу шкоду надовго одну не полишай. Треба покарати – карай, гримни на неї, не соромся. Вона тебе як батька – за пластилін має. Не дозволяй їй того. Фарбу зараз знайду, завтра все виправиш. І малу залучи до справи. Тільки цього разу…

– Так, пильную уважніше. Вибач, Таміла, зрозуміла свою помилку, виправлюсь.

Дружина у мого брата – маленький генерал, а під гарячу руку взагалі жорсткий генераліссімус, страшне!  Та відчуваючи, що загроза минула, видихнула з полгшенням, бо була ще одна тема для розмови. Днями отримала  відповідь на мій давній запит щодо вакансії і пропозицію стати до роботи за кілька тижнів.  Таміла ще досі не відчувала впевненості, через відсутність Кості взявши на себе керівну роль в їх сімейному бізнесі, тож звільнитись прямо зараз, коли ще й співробітників бракує, виглядало як чорна невдячність. Але і втрачати перспективну пропозицію я не хотіла. Я запропонувала компромісний варіант – поки не знайде мені заміну, спробувати розподілити мої зміни таким чином, щоб була можливість суміщати їх з онлайн заняттями. Відверто кажучи, чекала від Таміли вибухової реакції, тому дуже зраділа дізнавшись, що її сусідка нещодавно сама просилась до неї на роботу. Не звикла покладатись на фортуну, та за приємні несподіванки їй вдячна. Дивний сьогодні день, насичений, сповнений хвилювань і сюрпризів, але в сон поринула з щасливою посмішкою. Вранці підскочила швидко – ніяких поблажок на кшталт «ще хвилинку», занадто дороге те задоволення. Звичний ритуал: готую сніданок, вислуховую ниття Мілани і насолоджуюсь тихим Матвієм. От завжди саме молодша чимось невдоволена: вареники не такі, каша рідка, деруни не хрустять. Не дитина, а Гордон Рамзі! Ще і місяця тут не провела, а вже око сіпається.

 – Не буду такий омлет!

 – А який будеш?

 – Такий як мама робить.

 – А який вона робить?

На словах: «А потім поливає шоколадом і присипає мармеладними ведмедиками» я спинила ті фантазії. Вдосталь мені її уяви. Омлет сама з’їла, а для втілення дитячих думок про солодке – панкейків насмажила. Хоч тут обійшлося без невдоволеної мармизи, нарешті потішила. Матвій схопив велік і погнав до друзів, а от малий міцний горішок басейну забажав.

– Мілана, де ж я його тобі візьму?

– У мами спитай.

Спитала б, та вона трубку не бере. Відмовляти Мілані не стала, в ці спекотні літні дні сама б не відмовилась похлюпатись трохи. Нічого, сама той басейн відшукаю, скільки того сараю? Забагато, як виявилось. Знайшла безліч речей, все на світі відшукала, лиш басейну нема.

– Даша, а ти на горищі дивилась?

– Краще Дарина або Дара, будь ласка, - посміхаючись виправила її слова і набрала повні груди повітря – ще й нагору кудись шкрябатись. –  Дякую за підказку, туди ще не заглядала.

Не випускаючи з поля зору малу дзигу, яка відчайдушно намагалась спинити падіння свого архітектурного лего-монстра, що нахилом цілеспрямовано намагався перевершити шедевр із Пізи, підтягнула стільця до ляди на стелі. Як відчиняється та бісова дверка?! Покрутила ручку на всі боки, посмикала, махнула рукою, повернулась, щоб глянути на Мілану, почула скрегіт над головою і світло різко згасло. Перше що побачила виринаючи з темряви – дві пари очей і каруселі. Взагалі то, очей була лише одна пара, просто вони мені задвоїлися. Лежу на підлозі, поруч Мілана сидить.

 – Дара, ти як?

 – Нічого, бувало й краще, та і гірше також. Зараз кімната перестане крутитися і все налагодиться.

Бісова ляда! Лаз на горище відчинено, розкладена драбина гостинно запрошує під дах. Чого б тепер не бути гостинною, після того як це саморозкладане одоробло вже саморозклалося і стукнуло по голові?! За якусь хвилину я вже стояла на горищі оглядаючи коробки довкола себе. Мабуть і тут Таміла прибирається, бо пилу не так вже й багато. Хоча, яке «мабуть», точно ж прибирається – то ж не жінка, а Мойдодир. Коробки всі підписані, огляд двох найближчих підтвердив – написам можна довіряти, тож вже за кілька хвилин стало ясно, що пошуки марні. Спинилась біля своєї коробки «Хогвартс», яку брат від смітника врятував. Мабуть я таки достатньо доросла,  щоб не відмовляти собі у любові до казки. Подумки дякуючи брату, видобула з неї улюблений шарф, а решту назад поклала. Годі, нема басейну, то вигадаю щось Мілані замість нього. Сміливо рушила в сарай, бо згадала, що бачила величезний таз. Той монстр раніше в батьківській квартирі жив, такий старий що, мабуть, ще дупцю мого новонародженого брата бачив, то і його дитині підійде. За годину імпровізований басейн знайшов собі місце в напівтіні під черешнею, я наповнила його водою комфортної температури і запросила малу принцесу. Її величність поблажливо прийняла запрошення, лише попросила кілька іграшок із ванної кімнати принести. Щасливо посміхнулась легкому завершенню квеста і вже на півшляху до дверей зрозуміла, що саме Мілана так старанно вирізала останні пів години. На столі малої чортеняки лежали вирізані фігурки, які ще пів години тому були моїм художнім альбомом.