Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Усі напружилися. З-за кущів виринула перша зловіща сіра морда. З іншого боку показалася друга. А потім третя й четверта… На наше щастя, зграя виявилася не надто великою – всього близько шести осіб. Але для беззбройних нас і ця цифра могла стати смертельною.

- Пресвяті духи, врятуйте нас! – пискнула Килина, сховавшись за спиною свого обранця.

Хоч той, як мені здалося, і сам був не проти чкурнути за чиюсь постать, аби сховатися від небезпеки.

- Подружко, мені страшно, – прошепотіла Лідія, схопивши мене за руку.

- Мені теж, – зізналася чесно, вирішивши не вдавати саму хоробрість.

- Зберігайте спокій і не робіть різких рухів, – чітко скомандував Рейван, обережно засунувши мене собі за спину.

Цей жест видався дивним, але чужа турбота виявилася приємною й посіяла в душі трошки примарного спокою. Захотілося подякувати, що я пошепки й зробила.

- Зараз я покажу цим хвостатим поганцям, де раки зимують! – рішуче викрикнув візник, діставши з-під воза старий арбалет із єдиною заправленою стрілою.

- Ні, ні, ні, стійте! – викрикнула з жахом, усвідомивши, які наслідки поведе за собою цей безглуздий вчинок.

Але чоловік виявився надто впевненим у своїй силі та правоті, саме тому, не послухавши мене, без жодного прицілу вистрелив у нікуди, поклавши надії на вдачу.

Почувся здавлений писк і тихе скавучання.

Все всередині мене миттю охололо від страху, а шлунок перевернувся.

- Нам капут! – констатувала Лідія.

Вовки люто загарчали, підступивши ближче.

- Дурню, що ти накоїв! – Орест визвірився й ударив візника кулаком в обличчя.

Чоловік не встиг ніяк зреагувати, лише тихо застогнав і впав на коліна, сплюнувши на землю кров.

Орест замахнувся вдруге.

- Не займай його! – кинулася на хлопця.

І саме в цей момент над язиками полум’я пролетіла люта звіряча морда.

- Стережись! – Рейван відштовхнув мене, зловивши своїм тілом тушу вовка і при цьому встоявши на ногах.

Обома руками схопивши нападника за хребет, чужинець відкинув його назад за вогняну межу, проте не вбив, хоч я була певна, що може.

Через високі стовпи світла, розгледіти, що роблять тварини, було важко, тому кожен відчував високий рівень напруженості. Піднявшись із землі, підбігла до гурту зляканих приятелів. Ставши спина до спини з Лідією, ми вихопили з загального полум’яного кола розжарені палиці, як єдину ймовірну зброю, і приготувалися до нової атаки.

- Вам потрібно втікати, – раптом скомандував Рейван.

- Вони поженуться за нами, – заперечила, знаючи точно, що всім перегризуть горло, щойно зробимо зайвий крок.

- Не поженуться! – чоловік поглянув на мене проникливо: - Довірся мені цього разу.

- Вирішив пожертвувати собою заради більшості? – хмикнув син старости, з усмішкою вийшовши вперед і додавши: - Благородне рішення. Я зведу тобі пам’ятник, якщо виживу.

- Якщо виживеш, я зроблю все, щоб цей пам’ятник звели тобі. Посмертно, – люто гаркнула я.

- Звідки тобі взагалі відоме значення слова «благородство»? – роздратовано поцікавилася Лідія. Втім, запитання це було риторичним.

- Ніколи сперечатися, потрібно вирішувати, – нетерпеливо поквапив нас Рейван.

Один із вовків тим часом спробував розгорнути лапою підпалене гілля, сколихнувши вир іскор.

- Біжіть так швидко, як тільки можете. І в жодному разі не оглядайтеся! – знову наказав чужинець.

- Я так не можу, – прошепотіла, відчувши, як страх іще більшою хвилею тривоги стиснув ребра. Все в мені затремтіло від думки, що цього чоловіка доведеться покинути як відвертальний маневр для хижаків.

Він такого не заслужив.

Рейван усміхнувся.

- Мені приємна твоя турбота. Чи можу я сподіватися на прогулянку з тобою після всього цього? – грайливо поцікавився той.

Трохи завагавшись, нерішуче кивнула:

- Тільки виживіть!

- Зроблю все можливе, – пообіцяли у відповідь серйозно.

- Побігли! – поквапила мене подруга і, схопивши за руку, потягла крізь вогонь до лісу.

Ми гнали не відчуваючи ніг. Легені нещадно горіли, наче рвалися зсередини, а поперек стріляв так, ніби в ньому влаштували хороводи тисячі дрібних голок. Перед очима все змішалося в одну розмиту пляму, ноги тремтіли від напруги, проте продовжували бігти, несли нас в нікуди – до примарного порятунку.

Скільки тривав наш зляканий забіг – важко сказати точно. Зупинилися, щойно досягли переправи й опинилися по той бік річки. За нами, на щастя, ніхто не гнався; хвалити духів, усі залишилися живі й неушкоджені.

Відносно всі.

- Як гадаєте, він мертвий? – слізно запитала Лідія. Голос її хрипів від тривалого бігу й утоми. Втім, як і мій чи будь-кого іншого з нашої компанії.

- Не сумніваюся в цьому! – хмикнув Орест. - Ті лахматі шакали точно його загризли. Ніхто б не вижив, зоставшись із ними сам на сам.

- А де візник? – поцікавилася, стурбовано роззирнувшись довкола.

- Цей дід відстав ще з самого початку…

- І ти не сказав? – перебила колишнього.

О, прадавні! Як я тільки могла бути настільки сліпою, що не бачила його гнилої натури? Він же сам гірше дикого звіра! Кохання дійсно страшна сила.

- Ну пробач, піклувався про наші життя, – розвів той руками.

- Ти хотів сказати «про своє»? – я почала злитися ще більше, хоча здавалося більше нема куди.

- Безумовно, своє життя я ціную більше, ніж…

І тут я не стрималася, зробивши те, про що нещодавно мріяла. Без жодних мук совісті смачно плюнула цьому рудому гаду в лице, чим дуже його розізлила.

- Стерво! – викрикнув Орест, витерши свою нахабну пику.

- До тебе ще дуже далеко.

- І що тепер? – поглянула на мене розгублено Лідія.

- Продовжимо шлях до Сан-Паресу, а там уже попросимо про допомогу. Повертатися надто ризиковано, але й покинути чоловіків ми не можемо, – промовила похмуро, рушивши першою.