Читати книгу - "ВДВ (Великий Дружній Велетень), Роальд Даль"

Вони зроблені із соноколадної піни.

За хвилину ВДВ перестав збивати сни. Тепер банка по вінця наповнилася великими бульбашками, дуже подібними на звичайні мильні бульки, тільки ще кращими та яскравішими.

— Дивися, дивися! — сказав ВДВ.

Найближча до горловини булька сповільна вилетіла з банки і полинула вгору. Слідом за нею вилетіла друга. Тоді третя й четверта. Невдовзі всю печеру заповнили сотні неймовірно барвистих бульок, що повільно витали в повітрі. Це було казково! Софія побачила, що всі вони наближалися до виходу з печери.

— Вони відлітають, — прошепотіла Софія.

— Звичайно, — підтвердив ВДВ.

— А куди?

— Це все манюні соники-крихотульки, я їх ніколиво не використовую, — пояснив ВДВ. — Вони повертатися в таємничу Країну Сонів, щоб возз’єднатися зі справжніми сонами.

— Я щось не надто розумію, — сказала Софія.

— Сони сповнені загадковності й чарів, — відповів ВДВ. — Не намагай себе їх зрозуміти. Поглянь у велику банку і побачувати сон, який ти хотіла показати кроволеві.

Софія задивилася у величезну банку. На самому її дні щось несамовито билося об стінки і підстрибувало.

— О Господи! — зойкнула вона. — То це він?

— Це саме він, — гордо підтвердив ВДВ.

— Але ж він... він жахливий! — вигукнула Софія. — Він постійно підстрибує! Він хоче вирватися звідти!

— Бо це жахомастик, кошмаріон, — пояснив ВДВ.

— Ой, але ж я не хочу, щоб через нас королева бачила кошмарний сон! — захвилювалася Софія.

— Якщо їй мають наснитися велетні, які поїдати хлопчиків і дівчаток, то що ж це може бути, як не кошмаріон? — здивувався ВДВ.

— Ні-ні! — бідкалася Софія.

— Так-так, — заперечив їй ВДВ. — Сон, у якому поїдають манюніх дітолахів, це найщуренніший кошмаріон у світі. Це жахомастик, коцюрюбен і кльоц. Трійко в одному. Він навіть гіршіший за той, який я вдмухачив сьогоднині в Тілогриза.

Софія дивилася на страхітливий кошмар, що не переставав лютувати в банці. Він був набагато більший за інші сни. За розмірами й формою скидався на драглисте індиче яйце кривавого кольору. Було моторошно дивитися, як він гатив собою об стінки банки.

— Я не хочу давати це королеві, — простогнала Софія.

— Я думати, — сказав ВДВ, — що твоя кроволева буде щаслива мати кошмаріон, який могти порятувати безліч людських створінькал від кривавих пащек велетнів. Я правий чи лівий?

— Мабуть, таки праві, — зітхнула Софія. — Це треба зробити.

— Вона хуткаво очуняє від нього, — заспокоїв дівчинку ВДВ.

— А в ньому є всі найважливіші речі? — перепитала Софія.

— Коли я вдмухачу цей сон у спальню кроволеви, — запевнив ВДВ, — їй наснитися кожна-прекожна деталька, з якої ти просити замісити цей сон.

— І те, як я сиджу на підвіконні?

— Ця частина вигодняво відрізнятися від усіх інших.

— І про Великого Дружнього Велетня?

— Про нього я додав цілий гарнявий кавалєрчик, — запевнив ВДВ.

Говорячи це, він дістав меншу баночку, спритно перелив у неї з великої банки лютого жахомастика і міцно закрутив покришку.

— Ось і все. Ми готові, — оголосив він, узяв свою валізу і поклав у неї меншу баночку.

— А навіщо вам брати цю величезну валізу, якщо у вас лиш одна банка? — запитала Софія. — Ви ж можете покласти банку собі в кишеню.

ВДВ подивився на неї й усміхнувся.

— Клянуся всіма сонами, — проказав він, витягаючи банку з валізи, — у твоїй голові не тільки сонні жабурястики! Я бачувати, що ти дещо таки торопіпаєш.

— Дякую вам, щедрий добродію, — усміхнулася Софія, зробивши на столі маленький реверанс.

— Ти готова вирушати? — запитав ВДВ.

— Готова! — вигукнула Софія.

Її серце закалатало на саму тільки думку про те, що вони замислили зробити. Яка божевільна затія! Можливо, їх обох запроторять до в’язниці.

ВДВ одягнув довжелезний чорний плащ і поклав у кишеню банку. Тоді взяв свій сурмоподібний снодув і повернувся до Софії, що й досі сиділа на столі.

— Банка зі еоном у мене в кишені, — сказав він. — Ти будеш сидіти поруч з нею?

— Ніколи в житті! — крикнула Софія. — Я не буду сидіти поруч із цим жахіттям!

— А де ж ти тоді сидітимеш? — здивувався ВДВ.

Софія уважно оглянула його з голови до ніг.

— Якби ви були настільки люб’язні, — сказала вона, — і повернули одне своє дивовижне вухо так, щоб воно стало схоже на мисочку, то мені було б там дуже зручно.

— Клянуся всіма сонами, це чудесенна ідея! Це бамбулясно! — вигукнув ВДВ.

Він почав сповільна розвертати своє праве вухо, аж доки воно стало подібне на величезну мушлю, обернену до неба. Потім він підняв Софію і поклав її туди. Вухо, завбільшки з величезну чайну тацю, мало такі самі звивини й заглибини, як і людське вухо. Там було дуже зручно.

— Сподіваюся, що не провалюся всередину вуха, — мовила Софія, відсовуючись подалі від великого вушного отвору.

— Не треба цього робити, — застеріг її ВДВ. — Мені тоді каркасно болітиме мій вухастик.

Сидіти у вусі ВДВ було добре ще й тому, що можна було шепотіти прямо в нього.

— Ти мене лоскотуєш, — скривився ВДВ. — Не треба там непосидячити.

— Я постараюся, — пообіцяла Софія. — Ми готові?

— Ай-я-яй! — заволав ВДВ. — Нероби цього!

— Я нічого не робила, — розгубилася Софія.

— Ти дуже-байдуже гучнява! Ти забути, що я чую все у п’ятдесят разів голосніше, ніж ви, а ти репетувати мені просто в мій вухастик!

— Ой Божечку, — пробурмотіла Софія. — Я про це забула.

— У тебе не голос, а громовиця і сурмовиця!

— Вибачте, будь ласка, — прошепотіла Софія. — Так нормально?

— Ні! — крикнув ВДВ. — Здається, ніби ти стріляти з мушкетера!

— То як мені з вами розмовляти? — ще тихіше прошепотіла Софія.

— Ні! — залементував бідолашний ВДВ. — Не треба, прошу ласка! Кожне-перекожне твоє слово, наче вибух бомбуляра в моєму вухастику!

Софія спробувала шепотіти, майже не розтуляючи вуст. Аж сама не почула власного голосу.

— Тепер краще? — спитала вона.

— Кращіше, — відповів ВДВ. — Тепер я чувати тебе дуже-байдуже добриво. То що ти хотіла мені балачкувати?

— Я хотіла знати, чи ми