Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

Не вірячи самому собі, з неймовірним зусиллям підняв руку і витер очі від суміші поту і крові, що підсихала на повіках.

Підлога переді мною, як килимом, була вистелена щурячими тушками. Вони лежали одна поверх одної... і жодної живої. Чорт! Я зміг… Я переміг.

Ця думка виникла десь на периферії мозку і не знайшла навіть найслабшого відгуку. Я був живий, а решта — неважливо. Хвилин п'ять...

Потім сили поступово почали повертатися, а разом із ними й інтерес до життя. Я штовхнув найближчу тушку і викликав сторінку сповіщень. Потік інформації, що ринув, був такий рясний, що я від несподіванки смикнув головою і міцно приклався потилицею об стіну. Цей біль мене трохи привів до тями.

Подумки перегорнув весь текст і зупинився на двох останніх рядках:

«Вітаємо! Ви виконали завдання № 3. «Знищити 20 щурів-мутантів». Нагорода — 100 балів досвіду, 10 срібних кредитів.

Ого! Двадцять смугастих прибив? Та я справжній монстр… Стояти-боятися.

«Отримано нагороду — 39 мідних монет. 60 щурячих тушок»

«Отриманий досвід — 420 очок. Всього: 1015/3000»

«Отримано наступний рівень»

«+ 100 здоров’я. Вільних пунктів характеристики — «6»

Новий рівень це добре. Скільки в мене тепер здоров’я? «20/300». Трясця… Добряче мене пожували. Навіть гірше, ніж минулого разу. Сиджу і то важко.

Скільки? Усього «20»? Трясця! Ще б два-три укуси і кердик. Ну, нічого. Я тепер не бідую, підняв з луту пляшечку з ліками. Зараз поправимо здоров'я. Дістав із інвентарю мензурку з кармазино-червоною рідиною, зірвав кришку і вилив вміст у рот. Приємний смак. Якісь ягоди-фрукти нагадує, тільки не пам'ятаю які саме. Втім, чому дивуватися? Я коли справжні фрукти востаннє їв? На січневі свята. Хотів покрасуватися перед черговою пасією і купив десяток яблук.

Життєва енергія - 120/400

Не зрозумів? Ліки не все здоров’я відновлюють? Тільки «100»? А решта як? Добирати концентратами? Використати шприц-тюбик регенерації? Чи просто посидіти, і дати здоров’ю відновитися самому. Це було б, з точки зору економії цінних ресурсів, найрозумніше. Якби я знав, скільки на це потрібно часу. Раптом — кілька діб. Як з переломами.

Завершити думки завадив незрозумілий шум у не дослідженій ще частині підвалу.

— Не зрозумів? — я обвів поглядом гору трупів. — Ви, ще не всі?

Ну так… Якби я всіх перетовк, то мене б і з завершенням четвертого завдання привітали.

Спогади про останню битву були надто яскраві, щоб лізти далі. Але, раз Система мовчить, значить — гніздо ще не знищене. Не згадуючи вже про Королеву. Значить, данж до кінця не пройдено, і обіцяна нагорода, як і раніше, чекає на мене попереду.

Трясця. Як же ж не хочеться знову наражатися. Але, як то кажуть, назвався грибом — лізь у юшку.

Наклав пов’язки на рани, що мали найнеприємніший вигляд, зітхнув, підняв булаву і рушив до вибитих дверей. Минулого разу, ледь не збитий з ніг потоком щурів, я не встиг роздивитись, що там далі. Але, що нічого хорошого, був певен. І передчуття не обдурило.

Одного погляду вистачило, щоб я почав задкувати, подумки відмовившись від призу. Бо переді мною було справжнє чудовисько. Набрякле, ослизле тіло, розмірами як торговельний апарат, і трьома головами. Кожна — розміром з валізу. І одна з них уже поверталася на мій бік.

«Король щурів. Бос локації. Рівень ??»

Я не боягуз, і більше двох десятків вбитих пацюків тому доказ, але зараз розумів: тут без шансів. Це чудовисько схрумає мене раніше ніж я встигну завдати хоча б кілька ударів.

Особливо напружувало те, що замість рівня тварюки бачив здвоєний знак питання. У прочитаних книгах згадувалося, що у іграх так буває, якщо ворог перевищує персонаж більше ніж десять рівнів. Та й те, що це «бос» теж явно було вказано не просто так. Ні, годі… Безумству хоробрих ми звичайно ж співаємо пісню… але, посмертно. І співають саме ті, хто не затупив і вчасно виявив розсудливість. В тому сенсі, що дременув подалі щодуху. Тож, вибачте, зайду якось іншим разом.

Тварюка зацікавлено принюхується, але агресивності поки що не виявляє. І це добре. Ще кілька кроків і можна драпати. Не відриваючи погляду від короля, шарю рукою за спиною, щоб вписатися в дверний отвір.

Король пацюків тим часом повертає в мій бік ще одну голову, і її очі злісно спалахують. Тварюка побачила здобич. Кілька секунд міряюся з ним поглядами, буквально фізично відчуваючи лють і ненависть, які киплять у тварюці. Король видає гучний і неймовірно мерзенний писк, немов десятки шматків пінопласту одночасно пройшлися склом, аж мороз по шкірі, а потім, колихаючись тілесами, немов холодець, робить крок уперед.

Все, більше не можна чекати! Треба втікати! Мужньо і швидко.

Як і раніше дивлячись в очі щура, я готуюся дременути... і страшний гуркіт позаду змушує мене відсахнутися від дверного отвору. Обертаюся і бачу, що шляху відступу більше немає. Якимсь дивом двері вернулися на місце. Стоять косо і криво, але надійно. І тепер єдиний вихід назовні в протилежному кінці колектора. Прохід в який перегороджує король щурів. І не просто перегороджує... Тварюка, наче зрозуміла, що людині нікуди подітися, і тепер усі три голови розглядали мене виключно з гастрономічним інтересом.