Читати книгу - "Я (не) люблю осінь, Літа Най"

Розділ 12

Хлопець відійшов від дверей, пропускаючи мене вперед. Я ступила в темряву і зупинилася посеред коридору. Артур зайшов за мною і клацнув перемикачем. В очі вдарило яскраве світло, змушуючи мене примружитися. Господар квартири швидко зняв взуття і поклав його на полицю. Я ж залишилася стояти на місці. Тож він стягнув з моїх плечей свою куртку, потім мою і кивнув на кросівки. Я механічно розшнурувала зав'язки і скинула взуття.

– Ходімо, – тихо промовив Артур, підштовхуючи вперед.

Хлопець провів мене до дверей, а відчинивши їх, я опинилася у ванній.

– Рушники чисті, гель, шампунь у твоєму розпорядженні, – сказав він, не переступаючи поріг кімнати. Після чого зачинив за собою двері.

Я стояла посеред ванної без жодних думок чи почуттів. Піднявши голову, я наштовхнулася на своє відображення у великому дзеркалі. Обличчя було блідим, очі червоними, але сльози вже давно висохли. Волосся висіло мокрими пасмами. Весь мій одяг був вологим і холодним. Я стягнула його, кинула на підлогу і зайшла в душову кабінку. Не тому що мені хотілося цього, а тому що так було потрібно. Стоячи під гарячим потоком води, я не відчувала тепла, як до цього не відчувала холоду.

Вибравшись із душу, я обтерлася рушником і оглянула гору брудного й мокрого вбрання. А потім мій погляд упав на велику толстовку, що лежала біля умивальника. Навряд чи вона тут з'явилася випадково. Ну що ж, це безперечно краще за мої речі чи рушник.

Светр Артура був мені майже до колін, а рукави звисали на десять сантиметрів нижче пальців, але мені було все одно. Я вийшла з ванної і попрямувала до вітальні на звуки шурхоту. Наблизившись, я побачила, як хлопець стоїть біля кухонного острівця і щось помішує в каструлі.

Почувши мої кроки, Артур обернувся і поглядом вказав на широкий диван. Я сіла на виділене місце і втупилася в стіну. За хвилину на журнальному столику переді мною з'явилася кругла чашка, від якої здіймалася пара. Я взяла її в руки, зігріваючи крижані пальці, і зробила ковток.

– Зелений чай.

Це не було питанням. Я не знала, навіщо сказала це вголос. Але точно знала, що не хочу пити зелений чай. Це був мій улюблений напій. А зараз я хотіла чогось іншого. Чогось малоприємного. Може гіркої кави, яку купував мені Руслан. Він ніколи не знав, що мені подобається, бо був байдужий до мене і моїх бажань. А я була настільки закохана, що не помічала цього.

Я повернулася до Артура, який стояв, спершись об стільницю. У його руках був високий скляний стакан із товстими стінками, наповнений темно-червоною рідиною.

– Що це в тебе?

– Глінтвейн.

– Можна й мені?

– Ні, – коротко кинув він, навіть не спромігшись пояснити.

Це було одне з тих запитань, які ставлять задля ввічливості, замінюючи при цьому прохання. І я точно не очікувала, що мені відмовлять. Від здивування я навіть ширше розплющила очі. У душі вперше за останні години сколихнулося якесь почуття. Здається, це була впертість, хоча раніше я не помічала за собою норовливості.

– Якщо не даси ти, я піду й куплю його деінде.

Я побачила, як куточки губ хлопця трохи піднялися. Він повернувся і дістав із шухляди ще одну склянку, а потім опустив її просто в каструлю на плиті й зачерпнув напій. Взявши обидва келихи в одну руку, а овальне блюдо в другу, він попрямував до мене й опустився поруч на дивані. Я потягнулася і швидко схопила свою порцію глінтвейну, зробивши одразу кілька великих ковтків. Терпка рідина вдарила по рецепторах своїм пряним смаком, а всередині розлилося тепло.

– Не знала, що ти вмієш готувати глінтвейн?

– Можливо я тебе здивую, але є такі пакетики з усіма необхідними спеціями, – усміхнувся Артур. – Ти закидаєш це у вино і проварюєш. Не складніше за локшину швидкого приготування.

– Локшину швидкого приготування? – підняла брову я. – Так ось чим ти харчуєшся.

– Насправді я чудово готую, – примруживши очі, немов по секрету повідомив мені хлопець. Після паузи тихо додав: – Коли живеш один, доводиться швидко вчитися.

– А що твої батьки?

– Це квартира батька, – окинув поглядом приміщення Артур. – Сам він уже років сім живе і працює за кордоном. І за весь цей час так жодного разу не приїхав. А мама кілька років тому знову вийшла заміж, а коли мені стукнуло 18, делікатно натякнула, що пора б мені жити окремо і не заважати влаштовувати їй нове життя.

– Мені шкода, – опустила очі я.

– Ти перша сказала це, – похмуро хмикнув хлопець. – Більшість каже щось на кшталт: «О, тобі так пощастило» чи «Так круто жити самому, коли нікому немає діла що ти робиш».

– Як на мене, коли до тебе нікому немає діла – це не круто, – серйозно зауважила я.

Якийсь час ми сиділи в тиші, а потім я таки вирішила запитати:

– Чому я тут?

– Тому що ти не сказала свою адресу, а я не вмію читати думки. До того ж мені здалося, ти не хочеш повертатися додому.

– А кажеш – не вмієш читати думки, – пробурмотіла я.

Артур мовчав. Він потягнувся до тарілки і взяв плитку шоколаду та шматочок сиру. Зробивши з цього своєрідне канапе, він закинув його до рота і запив глінтвейном.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍