Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

ГЛАВА 8 ВІГУРА ОЛЕКСАНДР

Швидкий, веселий, заводний,

Кумедний Сашка та швидкий,

 Він клоуна вдає завзято,

Смішного в ньому так багато!

 

      Як  аксіому можна сприймати  твердження, що в кожному класі  неодмінно є учень, зрідка учениця, який успішно, з особливим азартом виконує  роль клоуна. Кого розважити, над ким прикольнутися, урок зірвати показовим виступом. І все він робить кумедно, прикольно й  з розмахом на велику аудиторію. Таким клоуном у  моєму 10-Б був  худючий рудий Сашка Вігура. У нього й  прізвисько  було Клоун. Тонюсіньким голосом, а він умів голоси пародіювати, як і поведінку окремих  людей, Сашка пищав: « Світло вирубили  шахтарі, уроки будуть сьогодні  надворі!» і заливчасто сміявся.  Світло вирубили не шахтарі, а м’ячиком  у щиток потрапили старшокласники. Уроки все одно були, тільки скорочені.

 

  Спочатку Сашкова поведінка мене  лише веселила. Тим більше, що Сашка був схожий на доброго клоуна. Я його до дошки викликала складне речення розбирати, а він  схопив рожеву лійку, що дівчата принесли, і помчав підтюпцем вздовж підвіконня кімнатні квіточки поливати, наспівуючи смішну пісеньку з мультика:

 

-       Раз ромашка! Два ромашка! Три ромашка! Трям!

 

-       І що ти оце витворяєш? – питаю.

 

-       Так вони ж засохли. Живі. Кушать усі хочуть. Я не можу на таке дивитися, душа розривається, - мімікою і жестами почав показувати, як у нього душа на шмаття рветься. Цирк – та й годі.

 

 Другий випадок трапився  вже після уроків. Провела заняття, напроти  «Вігура  Олександр»  поставила енку, тому що артиста не було на уроці, і зразу ж після уроку вирішила  перевірити  зошити, щоб не відкладати у довгий ящик – все одно доведеться робити, то чим швидше, тим краще. Раптом чую:

Пі….пі….пі…, -і  якась возня у шафі. Я туди – Вігура сидить  в обнімку із стінгазетою. І либиться, визираючи з-за великого шматка паперу, скрученого у рулон.

 

Я думав, злякаєтесь мишки, втечете, а я проскочу… потихеньку, - здуру весь свій грандіозний план дій здав. Стратег непоганий, але  шпигун з нього – ніякий!

 

 

Ти що ж, весь урок  у шафі просидів? – не вкладається  таке у мене в голові. Ага! – сяє, як зірка на верхівці новорічної ялинки.

 

Навіщо?

 

 Мандражирував, що викличете, двояк впаяєте за домашку. Я не вдуплився, не  зробив…

 

Вліплю! Двійку! Але за поведінку, точніше, її відсутність. Щоб нарешті вдуплився!

 

Ура-а-а-а! Не за домашку!

 

Все одно двійка, чому радієш, Саша? – не збагнути вчителю тонкий розум учня.

 

Але ж не в журнал! – залізна логіка.

 

 

 А то якось іду коридором, бачу  танцюючого вальс хлопчину… із скелетом- не дивуюсь, що  Сашко. Більше б, напевно, здивувалася, якби не він.

 

— Достойної партнерки по танцю не знайшов? – питаю.

 

— З цією спокійніше. І ноги не віддавлює! – підхоплює жарт і далі крутиться, як дзиґа.

— В курсі, скільки ця наочність вартує? Якщо зламаєш – сам будеш її роль виконувати,- погрожую. Дивлюсь, пішов ставити скелета на місце в кабінет біології. Ростуть діти,  раніше лише глобусами у футбол  гралися, тепер скелети тягають.

 

 Наслухавшись від вчителів скарг і перечитавши гори  літератури про те, що можна зробити з таким самородком, почала проводити експерименти.

 

 На початку уроку питаю Сашка, даю можливість усіх посмішити дурнуватою  відповіддю, що автор «Муму» - Антон Павлович Чехов. Хвалю за допомогу, зовнішній вигляд, успіхи з інших предметів, просто стою поруч і гладжу рукою по голові. У книжках по педагогіці пишуть, що така порція уваги  дасть можливість провести  нормально ту частину уроку, що лишилася. Ага, щас-с-с!  Він продовжує псувати нерви, йому будь-якої порції уваги мало.

 

Застосовую метод «таємної угоди». Залишаю після уроків і пояснюю, що його постійні  виходки мене злять, виводять із себе, драконять не по-дитячому, усі інші учні від цього сильно страждають, а я так просто посивію завчасно. Киває головою, погоджується, але ранок дарує нову порцію адреналіну від витівок Олександра.

 

— Ну я ж просила,- з мольбою  звертаюсь до масовика-затійника, що  нап’ялив на себе сорочку шиворот - навиворіт і репетує на весь другий поверх, що він утік з дурдому.

 

— Я не хотів. Воно якось саме. Що я зроблю? – наївні оченята й типу  покаявся.

 

— Жанна Григорівна, у вас такі циркачі є? – звертаюсь в останню інстанцію.

— Є!

 

— Що робите?

 

— Якщо казяться на перерві – не звертаю уваги. Нехай дурь виходить!

 

— А якщо на уроці? – ускладнюю ситуацію.

— Виганяю з класу. Не виходить - виводжу. Швидко, рішуче і з погрозами. А сама продовжую вести урок. У таких акторів треба прибирати глядачів. Тоді причина вистави зникне.  Один був, пару років назад. Міша Сильний. Реально сильний був, великий і псіхований. Нервовий до чортиків.  Ніяк не могла вивести з класу – горою сидів і злорадно на мене зиркав. Потім ухопився за парту й репетував: «Не маєте права! Я хочу урок слухати! Маю право на навчання!»

— І що, директора кликали, завуча? Міліцію? – цікавлюсь, досвіду набираюсь, поки сама така зелена.

 

Ніколи такого не робила. Вивела клас у коридор і сама вийшла. Уроку не було, але й Міша зрозумів, що на нього управа є.  Зате я йому влаштувала у 11 класі іспит, запам’ятав, думаю, надовго. Й іншим передав, щоб до розплати готувалися.

 

Зазвичай  витівки  Сашка були  необразливими й по-дитячому наївними, іноді трохи  дурнуватими, але  якось  його серйозно занесло.  Відбулося  все на звичайному  уроці  української  літератури. Читала  цей предмет   у  мого класу  Наталія Володимирівна, жінка років сорока і вагою, не буду брехати, але  десь  більше ста кілограм точно.  Всупереч думці, що усі повні люди переважно добряки, вона була суворою й дуже вимогливою  тіткою. Діти її страшенно  не любили.  Переважно за  часті різкі заподлянки. То вона двійок в кінці  чверті  наставить, то на канікули три твори  написати задасть. Відмінникам припадало більше всіх. Але найстрашніше було навіть не це.  Як  кажуть діти, Наталія Володимирівна  була  поведена  на  такому  виді  роботи, як вивчення  напам’ять  прозового уривку.  Учні  й  вірші вчили  скриплячи усіма зубами зразу, а тут   по п’ять разів на рік примушують  вчити  прозу.  Цього разу  вона задала  вивчити уривок  з  твору Олеся Гончара «Собор». Всі, хто вчив уривок вдома, повторювали на початку уроку, а хто не вивчив, намагалися  судомно зазубрити за п’ять чи десять хвилин до певного моменту, коли викличуть до дошки. Коряво щось згадували, якісь фрази народжували й привсекласно оголошували, що:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍