Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

але якщо побачить в тобі друга — то кращої опори в житті не знайти. Я плакала, коли взяла камінь, щоби… скоротити його страждання.

Послідник посміхався.

— Досліднику, я не могла… не могла цього зробити. Була одна серед Степів. Щойно вбили мою родину, а я збиралася добити останнього її члена. Я боялася, плакала, була зарюмсана, наче мале дитятко, і просила мого пса, аби він залишився зі мною… аби не залишав мене на самоті… бо я сама не дам ради, — Кайлін дивилася, як посмішка потвори зникає, та потроху починала розуміти. — І знаєш що? Він залишився. Залишився, бо хотів, бо був моїм другом, приятелем. Не знаю, ким я є, але напевне не Ловцем Душ. Я їх не ловлю, а лише пропоную договір… добровільний договір… перемир’я. Я не можу нікого ні до чого зневолювати, бо душа — це завжди добровільний дар. Єдине, що я можу зробити — це звільнити її з пастки.

Він зрозумів її швидше, ніж вона цього сподівалася, а потім без застереження кинувся із мечем, здійнятим над головою, та наніс удар, який міг би перерубати її навпіл, від маківки до низу живота. Вона щосили відбилася, хоча клинок при цьому лише трохи змінив напрямок, а потім кинула шаблю й схопила Послідника за зап’ястки. За руки молодої дівчини, єдину частину його тіла, яка не була змінена.

Це було так, наче вона впала головою вперед у яму, наповнену зогнилими трупами. Її обліпили тіні споминів, емоцій, страху, бо-лю, ненависті й жалю. Гіркого розпачу. Вона зціпила зуби й занурилася глибше, в бік плямки світла, яку відчула на самому дні.

Чари, які створили Проклятого, не мали наміру полегшувати їй завдання. Її залляло відчуттями, ніби людина скручується в клубок і виє від переляку або ж кидається вперед у безумстві берсерка. Жах, безумство, паніка, ненависть. Ненависть до цілого світу, до всього, що живе, дихає, ходить та усміхається. Бажання домінувати, панувати; прагнення перемагати будь-якою ціною, залишатися нагорі, нахабно підпорядковувати собі все та всіх. Відплачувати їм за легковажність, презирство, фальшиве співчуття.

Із нею був дух пса. Обійняв її захисним плащем — і раптом увесь цей кошмар видався не більш ніж брудним туманом, невартим уваги. Вона потягнулася глибше.

«Іди, сестро», — подумала. — «Йди до мене. Йди, Ценнеє, тобі пора піти».

Дух молодої жінки, до цього часу ув’язнений в тілі Послідника, звівся та поєднався із Кайлін.

Вона відпустила руки колишнього жерця й відсторонилася.

Він завив.

Завив голосом, якого вона ще ніколи не чула. Меч випав з його руки та увіткнувся в землю.

Кайлін спокійно відступила на два кроки. Тепер вона мала час.

Послідник впав на коліна й загарчав у небо. Намагався схопитися за меча, але руки, вкрадені в нареченої, були вже мертвими. Без душі дівчини вони стали просто двома шматками чужого тіла, приставленими до кукс. Він раптом захлипав та підняв їх до обличчя.

— Ценнеє… Ох, Ценнеє, — він почав перетворюватися на людину.

Кайлін поволі підняла його меч. Той здавався неймовірно важким та гарячим. Руків’я майже обпалювало долоню.

Аредон-гі-Цирен опустив руки, глянув їй в очі та промовив:

— І будеш муром поміж Мороком та Світлом. І будеш Щитом проти Темряви. І будеш Мечем Справедливості. І не даси моїм ворогам і миті спочинку чи сну, й переслідуватимеш їх аж до краю землі. І не буде дня чи години, коли вони могли б почуватися в безпеці. І не даси їм їжі чи напоїв, чи місця біля вогню. Нехай прокляті будуть ті, хто кланяється…

Кайлін звелася на трохи зігнутих ногах і вдарила. Їй здалося, що тієї миті, коли вона відтяла голову Послідника від тулуба, клинок меча залляло молочним світлом. А може, це був лише відблиск місяця на вістрі.

Дівчина кинула зброю на землю.

Потягнулася вглиб, у те місце, яке відкрила в собі давно, під час найгіршої ночі свого життя. Подумки промовила ім’я.

Дух молодої жінки з’явився десь з-за краю зору. Кайлін не намагалася по нього сягнути. Сказала Посліднику правду, її талант полягав у тому, що вона надавала пропозицію та вислухувала відповідь. Рішення належало духу та їй самій. А вона не хотіла входити в союз із душею дівчини, яка стільки років була ув’язненою в тілі Проклятого.

Вона підняла свою шаблю та рушила вглиб міста.

На неї виїхав загін з кількох осіб. Командир на ходу зіскочив з коня.

— Кайлін…

— Кха-даре, я…

— Тихо, дівчино, тихо. Усе вже добре, Блискавки відступають із міста, не знаю, чи хоча б третина зуміє перейти річку.

— Кха-даре…

— Ми чули цей бій, я думав, що не встигнемо. Ти його вбила? Міг не говорити, кого саме.

— Так.

— Добре. Дуже добре. Це другий за цю ніч, Кайлін. Будеш прославленою.

— Я не хочу слави, кха-даре.

— І це слушно, бо слава — капризна пані, — Ласкольник махнув рукою. — Гей, ви там, перевірте навколишні завулки. Треба очистити місто.

За мить вони залишилися самі. Кха-дар встав навпроти Кайлін, схрестив руки на грудях.

— Настали дивні часи, дівчино, — сказав він, дивлячись кудись перед собою. — Триста років тому Імперія мусила вирішити одну з найбільших проблем, з якими стикнулася на той час. Поглинаючи нові землі, нові народи, вона побачила способи використання Сили, про які меекханські чародії та жерці й не чули. Вони самі принесли на ті землі аспектовану, одомашнену магію — ту, яку можна було вимірити й зважити. А тут, на Сході та Півночі, наштовхнулися на Двоформних, на Ловців Душ, на Мовців-із-Конями, на племінних піснярів Сили, на Різб’ярів Кісток, Танцюристів Духів та багатьох інших. Почалася війна, — зітхнув він важко. — Дехто каже, що йшлося про владу, що є Силою, магія — владою, а Імперія не мала наміру ділитися владою ні з ким. Аспектована магія, яка має благословення жрецьких еліт, може існувати, але племінні амулети з кісток і пер — уже ні. Такі часи.

— Кха-даре…

— Тихо, дівчино, дай старій людині скінчити, — він усміхнувся до неї в темряві. — Інші кажуть, що йшлося про страх. Про страх перед невідомим, про переляк перед тим, що ховається у Мороці та поза ним. Про спробу стримати нестримне або про відволікання того, чий прихід перетворює декому кістки на лід. Але з’явилися й такі, хто вважав, що сидіння за щитом і цокотіння зубами ніколи не подарує перемоги у війні. Не знаю, хто мав рацію. Чи, може, йшлося про владу, про страх або про щось інше. Сьогодні це не має значення.

Вона опустила голову, бо раптом на