Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

поводяться з людством так, як ми з вами поводимося з комашнею. Що ж, коли людина має справу з управлінням поліції Бей-Сіті, такий настрій часом може виходити боком.

Я ненадовго згадав вибрики Рейлін Кавахари й замислився, наскільки Ортеґа насправді далека від істини. На Світі Гарлана більшість людей могли дозволити собі щонайменше одне перечохлення, але річ полягала в тому, що всім, окрім дуже багатих, щоразу доводилося проживати життя повністю, а старість, навіть із процедурами для зупинки старіння, втомлює. В такому разі вдруге жити гірше, адже людина знає, чого очікувати. Мало кому ставало снаги зробити це більше ніж двічі. Опісля більшість людей ішла на добровільне зберігання, час від часу проходячи тимчасове перечохлення за сімейними обставинами, і, звісно, навіть ці перечохлення рідшали з плином часу та появою нових поколінь без старих зв’язків.

Іти далі, хотіти йти далі, життя за життям, чохол за чохлом, могла лише певна категорія людей. Для цього треба було від початку бути інакшим, не кажучи вже про те, на що людина здатна перетворитися з плином століть.

— Отже, Банкрофта обділяють, тому що він — мет. Вибач, Лоренсе, ти нахабний гад-довгожитель. Поліції Бей-Сіті ніколи сприймати тебе всерйоз. Щось таке.

Але Ортеґа вже не клювала на наживку. Відпивши трохи кави, вона зневажливо махнула рукою.

— Послухайте, Ковачу. Банкрофт живий і незалежно від фактичних обставин справи має досить потужну охорону, щоб лишатися серед живих. Тут ніхто не стогне під тягарем судової помилки. Управлінню поліції бракує грошей і персоналу, зате роботи в нього більш ніж удосталь. Ми не маємо ресурсів на нескінченну гонитву за Банкрофтовими ілюзіями.

— А якщо це не ілюзії?

Ортеґа зітхнула.

— Ковачу, я сама тричі обійшла той будинок разом з командою криміналістів. Там жодних слідів боротьби, жодних порушень засобів захисту території, а в архівах мережі безпеки — жодного сліду зайд. Міріам Банкрофт сама попросилася пройти всі сучасні поліграфні тести, які тільки є, і пройшла їх усі, навіть не здригнувшись. Вона не вбивала свого чоловіка, ніхто не вламувався й не вбивав її чоловіка. Лоренс Банкрофт убив себе сам із причин, відомих лише йому самому, — от і все. Мені шкода, що ви маєте довести протилежне, але від того, що цього хочуть, це, блін, не стане правдою. Ця справа елементарна.

— А телефонний дзвінок? Те, що Банкрофт начебто не збирався забути, що зберігається віддалено? Те, що хтось вважає мене досить важливим, щоб послати сюди Кадміна?

— Ковачу, тут я з вами не сперечатимуся. Ми допитаємо Кадміна й дізнаємося, що він знає, але все інше мені вже знайоме, і це вже починає набридати. Є люди, яким ми потрібні набагато більше, ніж Банкрофтові. Жертви реальної смерті, яким не пощастило перебувати на віддаленому зберіганні, коли їм підірвали пам’ять. Католики, яких вирізають, бо вбивці знають: жертви ніколи не повернуться зі зберігання, щоб їх посадити, — Ортеґа перелічувала на пальцях, а в її очах тим часом накопичувалася прихована втома. — Жертви органічних ушкоджень, яким не стане грошей на перечохлення, якщо держава не зможе довести якоїсь відповідальності третьої особи. Я розбираю такі речі по десять годин на день або й більше, тож вибачте, але мені просто не стає співчуття на пана Лоренса Банкрофта з його клонами в льоду, чарівними стінами впливу в високих кабінетах і крутими юристами, які збиткуються з нас щоразу, коли якийсь член його родини чи хтось із його працівників хоче врятуватися від ув’язнення.

— А таке часто буває?

— Досить часто, але не дивуйтеся цьому, — вона сумно всміхнулася. Він же мет, трясця його матері. Вони всі однакові.

Цей її бік мені не подобався, в цю суперечку не хотілося встрявати, а знайомитися з цим поглядом на Банкрофта в мене не було потреби. Найголовніше те, що мої нерви жадали сну.

Я загасив цигарку.

— Мабуть, вам краще піти, лейтенанте. Мені від усіх цих упереджень голова починає боліти.

В її очах щось промайнуло, щось таке, чого я геть не здатен був прочитати. З’явилося на мить, та й згасло. Вона знизала плечима, поставила кухлик із кавою та звісила ноги з полиці. Витягнулася на повен зріст, вигнулася так, що аж хребет затріщав, і пішла до дверей, не озираючись. Я залишився на місці, дивлячись, як рухається її відображення серед міських вогнів у вікні.

Біля дверей вона зупинилася, і я помітив, як вона повернула голову.

— Слухайте, Ковачу.

Я поглянув на неї.

— Щось забули?

Вона кивнула, стиснувши вуста у криву риску, — так, ніби погоджувалася з особливістю якоїсь гри, в яку ми грали.

— Хочете проникнути в суть? Хочете якусь відправну точку? Що ж, ви дали мені Кадміна, тож я, мабуть, вам це завинила.

— Ви нічого мені не винні, Ортеґо. Це зробив «Гендрікс», а не я.

— Лейла Беґін, — сказала вона. — Назвіть це ім’я Банкрофтовим крутим юристам і подивіться, що це вам дасть.

Двері зачинилися, і в відображеній кімнаті не залишилося нічого, крім вогнів міста за стінами. Я трохи подивився на них, підкурив нову цигарку й докурив її до фільтра.

Банкрофт не чинив самогубства — це факт. Я працював над цією справою менше одного дня, а мною вже зацікавилися дві окремі групи осіб. По-перше, чемні головорізи Ортеґи у судовій установі, а по-друге, владивостоцький убивця та його запасний чохол. А чого варта чудернацька поведінка Міріам Банкрофт. Загалом надто багато каламуті, щоб це було тим, чим видавалося на перший погляд. Чогось хотіла Ортеґа, чогось хотів той, хто заплатив Димітрієві Кадміну, і вони, вочевидь, хотіли, щоб про справу Банкрофта було забуто.

Для мене це не варіант.

— Ваш гість покинув будівлю, — сказав «Гендрікс» і різко висмикнув мене з задуми.

— Дякую, — байдужо промовив я й загасив цигарку в попільничці. — Не можете замкнути двері та заблокувати ліфти з цього поверху?

— Звісно, можу. Чи бажаєте ви одержувати повідомлення про входження будь-яких осіб до готелю?

— Ні, — я позіхнув, наче змія, що намагається зжерти яйце. — Просто не пускайте сюди нікого. А ще — жодних дзвінків протягом наступних семи з половиною годин.

Раптом мені вистачило сил тільки на те, щоб вилізти з одягу, а тоді мене збороли хвилі сну. Я розвісив Банкрофтів літній костюм на стільці, що стояв поблизу, і заліз у величезне ліжко з малиновою білизною. Поверхня ліжка трохи поколивалася, підлаштовуючись під вагу та розмір мого тіла, а тоді почала тримати мене, як вода. Від білизни линули ледь відчутні пахощі.

Я без ентузіазму спробував помастурбувати; мій розум понуро перебирав образи пишних форм Міріам Банкрофт, та натомість