Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

я бачив перед собою лишень Сарине бліде тіло, знищене вогнем з «Калашникова».

А тоді мене полонив сон.

Розділ сьомий

Руїни, занурені у пітьму; за далекими пагорбами сідає криваве сонце. Угорі злякано тікають до обрію, наче кити від гарпуна, хмари з м’якими черевцями, а вітер проводить наркоманськими пальцями по деревах, що ростуть уздовж вулиці.

Інненініненнініненнін…

Я знаю це місце.

Я пробираюся між спустошеними стінами руїн, намагаючись не торкатися їх, бо тоді вони щоразу озиваються приглушеними пострілами та криками, наче конфлікт, який убив це місто, всотався в рештки кам’яної кладки. При цьому я рухаюся досить швидко, бо за мною йде якась істота, та, якій не так соромно торкатися руїн. Я можу досить точно відстежити її шлях за хвилею пострілів і болю, що наростає позаду мене. Вона наближається. Я намагаюся прискоритися, але це мені ледь вдається, адже стисло горло та груди.

Із-за розтрощеного «пенька», що лишився від якоїсь вежі, виходить Джиммі де Сото. Побачивши його тут, я насправді не дивуюсь, але, завбачивши його понівечене лице, все одно здригаюся. Він усміхається тим, що лишилося від його рис, і кладе руку мені на плече. Я намагаюся не сахнутися.

— Лейла Беґін, — каже він і киває в той бік, звідки я прийшов. — Назви це ім’я крутому юристові Банкрофта.

— Назву, — кажу я і йду повз нього. Але він не прибирає руки з мого плеча; це, певно, означає, що його передпліччя тягнеться за мною, як гарячий віск. Я зупиняюся, почуваючись винним у болю, якого це йому має завдавати, але він усе одно не відпускає мого плеча. Я знову рушаю.

— Може, повернешся й будеш битися? — невимушено питає він і наздоганяє мене без явних зусиль, не переставляючи ноги.

— Чим? — кажу я й розводжу порожніми руками.

— Треба було озброїтися, друзяко. Серйозно.

— Вірджинія казала нам не покладатися на слабкість зброї.

Джиммі де Сото глузливо пирхає.

— Так, і згадай, куди зрештою втрапила та тупа сучка. Від вісімдесяти до ста без права зменшення строку.

— Ти не можеш цього знати, — байдужо промовляю я, більше уваги приділяючи звукам гонитви позаду себе. — Ти ж загинув за багато років до цього.

— Ой, та ну тебе, хто в наш час помирає по-справжньому?

— Спробуй сказати це якомусь католику. І, хай там як, Джиммі, ти справді помер. Як я пам’ятаю, безповоротно.

— А хто такі католики?

— Згодом розповім. Не маєш цигарок?

— Цигарок? Що у тебе з рукою?

Я уриваю ланцюжок маячні й пильно дивлюся на свою руку. Джиммі спитав недарма. Шрами на моїй руці перетворилися на свіжу рану; там збирається кров і потроху стікає в долоню. Отже, звісно…

Я тягнуся до свого лівого ока й намацую вологу під ним. Прибираю закривавлені пальці.

— Щасливчик, — спокійно зауважує Джиммі де Сото. — В очницю не влучили.

Кому, як не йому, це знати? Його ліва очниця перетворилася на колодязь, наповнений кров’ю — це все, що лишилося від неї під Інненіном, коли він видряпав собі нігтями око.

Ніхто так і не довідався, що йому тоді ввижалося. Коли Джиммі та решту інненінського десанту відправили в цифровому вигляді на психохірургію, вірус захисників Інненіна вже встиг незворотно зіпсувати їм психіку. Програма була така заразна, що в клініці тоді навіть не наважилися зберегти те, що лишилося в пам’яті, для дослідження. Рештки Джиммі де Сото лежать на запломбованому диску з написом трафаретними червоними літерами «ЗАБРУДНЮВАЧ ДАНИХ» десь у підвалі штабу Корпусу посланців.

— Мені треба якось цьому зарадити, — не без відчаю кажу я.

Звуки, що їх видобув зі стін мій переслідувач, небезпечно наближаються. Сонце остаточно зникає за пагорбами. По руці й обличчі в мене стікає кров.

— Відчуваєш цей запах? — запитує Джиммі й підіймає обличчя до студеного повітря довкола нас. — Вони його змінюють.

— Що?

Але я, гарикнувши у відповідь, й сам одразу відчуваю цей запах. Свіжий, підбадьорливий аромат, подібний до пахощів у «Гендріксі», але невловимо інакший, трохи подібний на міцну структуру того запаху, з яким я заснув, а потім…

— Час іти, — каже Джиммі, і я вже збираюся спитати його, куди, аж тут до мене доходить, що він говорить про мене, і я…

Прокидаюся.

Різко розплющивши очі, я побачив один із психоделічних муралів у готельному номері. Стрункі, тендітні постаті в кафтанах, розкидані по полю зеленої трави та жовтих і білих квітів. Я насупився і схопився за загрубілу рубцеву тканину в себе на передпліччі. Жодної крові. Усвідомивши це, я остаточно прокидаюся й сідаю на великому багряному ліжку. Замість пахощів, аромат яких, дещо змінившись, і підштовхнув мене до свідомості, остаточно перетворився на аромат кави та свіжого хліба. Нюховий будильник «Гендрікса». У затемнену кімнату крізь ґандж у поляризованому склі вікна лилося світло.

— У вас відвідувач, — жваво сповістив голос «Гендрікс».

— Котра година? — прохрипів я. Горло мені неначе щедро змастили переохолодженим клеєм.

— Десята шістнадцять за місцевим часом. Ви проспали сім годин сорок дві хвилини.

— А мій відвідувач?

— Уму Прескотт, — сказав готель. — Вам потрібен сніданок?

Я вибрався з ліжка й подався до санвузла.

— Так. Кава з молоком, добре підсмажене біле м’ясо та який-небудь фруктовий сік. Можете відправити Прескотт нагору.

Коли двері подали сигнал, я вже вибрався з душу й ходив у переливчасто-блакитному купальному халаті, оздобленому золотавою тасьмою. Я взяв сніданок із люка обслуговування й відчинив двері, тримаючи тацю на одній долоні.

Уму Прескотт була висока, показна африканка, вища за мій чохол на пару сантиметрів. Її волосся було заплетене в коси з десятками овальних скляних намистинок семи чи восьми моїх улюблених кольорів, а її вилиці прикрашало абстрактне татуювання. Вона стояла на порозі у блідо-сірому костюмі та довгому чорному пальті з піднятим коміром і з сумнівом дивилася на мене.

— Пане Ковач.

— Так, заходьте. Не приєднаєтеся до сніданку?

Я поставив тацю на незастелене ліжко.

— Ні, дякую. Пане Ковач, я — головний юридичний представник Лоренса Банкрофта, працюю через фірму «Прескотт, Форбс і Ернандес». Пан Банкрофт повідомив…

— Так, я знаю, — я взяв з таці шматочок курки гриль.

— Пане Ковач, річ у тому, що в нас зустріч із Деннісом Найманом у «ПсихаСек» за… — вона позирнула вгору, звіряючись із ретинальним годинником. — Тридцять хвилин.

— Ясно, — промовив я, голосно жуючи. — Я не знав.

— Я телефонувала від восьмої ранку, але готель не давав мені додзвонитися. Я гадки не мала, що ви так довго спатимете.

Я всміхнувся їй з набитим куркою ротом.

— Отже, ви схибили, як шукали інформацію. Мене вчора тільки зачохлили.

Тут вона трохи напружилась, однак професійне