Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Чого тобі?

— За скільки того чоловіка випустиш? — спитав Махмуд.

— Якого там чоловіка випустити? Про що ти говориш?

— Тихіше! Котрого для Маруди заарештували.

Хасан мовчки вп’явся очима в Махмуда.

А Махмуд ніби між іншим і каже йому:

— Учора Шевеліхін питав мене, чи не знаю я, де поділися коні Бастанова, він ладен сам їх викупити, за свої гроші, бог з ними, каже, із злодіями, не до них.

— А ти йому що? — Голос у Хасана затремтів, але він ураз оволодів собою і удавано позіхнув.

— Не міг же я йому сказати, що Хасан-городовий одібрав коней у злодіїв і продав їх у Пашковській землемірам по сімдесят карбованців за кожного! — приязно сказав Махмуд.

— Заприятелювали ви з моїм начальником, нічого не скажеш! Це після того, як ти допоміг йому місце пристава продати? — Хасан сумовито похитав головою.— Ех, добрий чоловіче, і не соромно тобі? Узяв з Гашокова за місце пристава сімсот п’ятдесят карбованців, а Шевеліхіну віддав тільки двісті п’ятдесят? Решта — де?

— Про те знаємо я і Шевеліхін. Не сунь свого рила в справи благородних людей. Скажи краще, скільки візьмеш за того чоловіка,— і по руках!

— Не можу його випустити! — відрубав городовий.

— Чому ж це?

— Маруда по Шевеліхіна пішов. А чоловіка того загадав стерегти.

— А ти іншого посади.

— Кого?

— Мало людей? Он скільки вештається! — Махмуд витяг з кишені четвертну.

У Хасана-городового спалахнули очі, він озирнувся. Вулицею вгору, човгаючись об тини й паркани, плентався п’яний козак.

— Іди сюди! — грізно гукнув на нього Хасан.

Козак не зрозумів, що кличуть його, і видирався далі. Тоді Хасан гукнув ще раз. Козак підійшов.

— Прізвище?

— Чертков.

— Іди, куди йшов.

— Навіщо відпустив? — розсердився Махмуд.

— Це двоюрідний брат осавула Черткова, хіба не бачиш?

— Та що там той клятий Чертков!

— Кричатиме осавул.

— Кожен кричатиме. Дурнів немає.

— Шевеліхін спитає, чого кричить.

— А ти знайди такого, щоб не кричав. Гроші за що береш?

— Ніколи шукати. Шевеліхіна чекаю. Сам знайди й приведи такого, щоб не кричав, та швидше,— Хасан простиг руку до грошей.

— І чоловіка самому привести, і двадцять карбованців тобі, кабанові,— правиш, як міністр.

Настрій у Хасана враз зіпсувався.

— На, бери й давай червінець здачі! — наказав Махмуд.— Та швидше!

Хасан дуже неохоче витяг золотого.

— Іди веди кого-небудь,— сказав він мляво й подався до участку.

— Зачекай, зачекай! — гукнув йому вслід Махмуд.

Хасан спинився. Махмуд трохи подумав, постояв, потер долонею лоба.

— Ну, швидше! — гукнув Хасан.

— Сам піду! — вирішив Махмуд.

Хасан не встиг рота розтулити, як Махмуд підхопив його під руку, і вони зникли в поліцейському участку.

Я виліз із засідки. Чекав недовго. На ганку участку з’явився Лука. Він підкликав мене, розпитав про все докладно, дав щигля по носу й пішов у напрямку до базару.

Я завернув у двір участку. Підтягнувшись, зазирнув у вікно. Махмуд умостився на тій лавці, де щойно сидів Лука. Хасан-городовий, сидячи за столом, гортав товстий журнал. Троє поліцейських куняли, тримаючи на колінах пошарпані книжки.

А як тільки заторохтів фаетон Шевеліхіна, Хасан підхопився й кількома штурханами порозбуджував поліцейських. Махмуд ліг на лавку, спиною до дверей, і прикинувся, що спить. Поліцейські пообсмикували мундири, попідкручували вуса і, знов порозсідавшись на лавці, з нарочитою увагою дивилися в свої книжки, бурмочучи собі під ніс.

Фаетон зупинився біля поліцейського участку, відгодовані на казенному вівсі коні нетерпляче били копитами.

Поліцмейстер зіскочив на брук. Потім з відчинених дверей участку почулося голосне: «Струнко-о-о!» Хасан-городовий витягся перед Шевеліхіним, коли той увійшов, і, відкозирявши, загорлав: «Вільно!»

— Як справи, орли? — Шевеліхін повернувся до заспаних поліцейських.

В «орлів» носи були по фунту — червоні й пухлі. В один голос доповіли вони, що служать царю й отчизні. Поліцмейстер поцікавився, що вони читають, і, з’ясувавши, що його підлеглі на дозвіллі читають євангеліє, похвалив їх і навіть влаштував нашвидкуруч екзамен. Перший поліцейський промимрив його благородію — «не вбивай», другий — «не чини перелюбу», третій — «полюби ближнього свого»... Поки Шевеліхін екзаменував, Маруда, прошмигнувши слідом за ним, намагався роздивитися Крізь відчинені двері того, хто лежав на лавці, але їх благородіє, вдоволений освіченістю своїх поліцейських, хитався сюди й туди і заважав йому.

Закінчивши екзамен, Шевеліхін пішов у кімнату, де лежав Махмуд. Хасан і Маруда теж пішли за ним. Свій запитальний погляд поліцмейстер звернув нарешті на Маруду, і той тицьнув пальцем у сонного Махмуда. «Встати!» — гаркнув його благородіє так голосно, що портрет імператора на стіні похитнувся й трохи не впав на підлогу. Махмуд солодко потягся, ліниво перевернувсь на другий бік, подивився на тих, хто стояв перед ним, і на-ледве змусив себе підвестися.

— Салам, ваше благородіє! — привітався Махмуд з поліцмейстером.

— Мосьє Жамбеков!..— мовив здивований Шевеліхін і залився сміхом.

Поліцмейстер сміявся довго й голосно.

Хасан-городовий улесливо всміхався, але був насторожі, розуміючи, що самим начальницьким сміхом тут не обійдеться. Остовпілий Маруда рота не міг розтулити. А поліцейські гиготіли з нього. Лише Махмуд був спокійний, ніякісінького занепокоєння не помітно було в ньому.

Шевеліхін ураз перестав сміятись і вп’явся очима в Маруду. В поліцейському участку запала тиша.

— Це не він...— вичавив із себе Маруда.

— Гм, не він, кажеш?! — Шевеліхін знов розреготався.

Насміявшись досхочу, він спитав нарешті Махмуда:

— Мосьє Жамбеков, чому ви тут?

— Чому я тут? Оця ось тварюка,— Махмуд, не дивлячись, кивнув на Хасана,— з трьома такими самими тварюками увірвалися до закладу Папчука й заарештували мене!

— На якій підставі?! — Від усіх веселощів Шевеліхіна не лишилося й сліду. Хасан швидко отямився.

— На підставі доносу оцього ідіота! — Хасан назвав ідіотом мого хазяїна й дивився йому прямо у вічі.— Він сказав, що двоє овець, які вчора пропали у кабардинців, викрав Махмуд... Заарештовуй, каже, не сумнівайся, я зараз, пообіцяв, приведу свідків.

На другий день шапкар Гедеван божився, що добрячого ляпаса, якого поліцмейстер вліпив Хасанові-городовому, чути було в його майстерні.

— Телепень! — гримнув Шевеліхін.

Маруда на всяк випадок переступив ближче до дверей.

— Ваше благородіє! — тепер уже скипів Махмуд.— Це образливо! Звинувачувати мене в крадіжці двох овець... двох паршивих ягнят! Та чи ви не знаєте... В Армавірі пропав тендер паровоза, в Баку зник караван верблюдів