Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мануель, закашлявшись, підвівся, почуваючись розбитим і безсилим. Кляті мерзотники!
— Шпагу! — крикнув він. — Дайте мені шпагу!
Підійшов Фуентес із мулетою і шпагою.
Ернандес обійняв його за плечі.
— Ідіть ліпше до лазарету, — сказав він. — Не поводьтесь як дурень.
— Йди звідси! — крикнув Мануель. — Забирайся до дідька!
Він скинув його руку. Ернандес знизав плечима. Мануель побіг до бика.
Ось він стоїть, обважнілий, міцно впершись ногами.
Стривай-но, падлюко! Мануель витягнув з мулети шпагу, націлився і кинувся до бика. Відчув, як шпага ввійшла до самого кінця. Аж по руків’я. Усі його п’ять пальців увійшли в нього. Він наліг на бика — його кров текла по руці гарячим струменем.
Бик похитнувся і почав падати набік, тягнучи його за собою, та він враз випростався. Дивився, як бик поволі валиться на пісок і раптом перевертається, задерши догори всі чотири ноги.
Він махнув рукою глядачам — рука його була тепла від бичачої крові.
Ну що, показав я вам, мерзотники! Він хотів щось сказати, але закашлявся. Його душило щось гаряче. Він пошукав очима мулету. Треба піти й привітати президента кориди. До біса президента!
Він сів на пісок і на щось дивився. Бик. Задер догори всі чотири ноги. Висолопив товстого язика. Щось повзає по його череву й під ногами. Повзає там, де тонка шерсть. Мертвий бик. До дідька того бика! До дідька їх усіх! Він спробував встати і закашлявся. Знову сів, кашляючи. Хтось прийшов і підняв його на ноги.
Вони понесли його до лазарету, перебігли з ним через пісок, зупинились коло воріт, чекаючи, доки пройдуть мули, тоді минули темний коридор, важко дихаючи, підняли його сходами і врешті поклали на ліжко.
На нього вже чекали лікар і двоє чоловіків у білому. Вони перенесли його на стіл. Розрізали сорочку. Мануель почувався виснаженим. У грудях пекло. Він закашлявся, і йому щось приклали до рота. Усі були дуже заклопотані.
В очі вдарило електричне світло. Він заплющився.
Він чув чиїсь важкі кроки на сходах. Потім вони стихли. Тоді почув десь далеко галас. Глядачі. Що ж, його другого бика доведеться вбити комусь іншому. Йому порізали всю сорочку. Лікар усміхнувся до нього. Прийшов Ретана.
— Здоров був, Ретано, — мовив Мануель. Він не чув власного голосу.
Ретана усміхнувся і щось сказав. Мануель його не почув.
Суріто стояв біля стола й, нахилившись, стежив за лікарем. Він був у своєму вбранні пікадора, тільки без капелюха.
Суріто щось йому сказав. Мануель не почув. Суріто розмовляв з Ретаною. Один із чоловіків у білому всміхнувся і дав Ретані ножиці. Ретана передав їх Суріто. Суріто сказав щось Мануелеві. Той нічого не почув.
До дідька той операційний стіл! Він уже не раз бував на операційних столах. Він не помре. Якби він мав померти, покликали б священика.
Суріто щось казав до нього. Тримаючи в руці ножиці.
Усе ясно. Вони відріжуть його колету. Відріжуть його кіску.
Мануель сів на операційному столі. Лікар роздратовано відступив. Хтось вхопив його і міцно тримав.
— Не роби цього, Маносе, — сказав він. Раптом дуже чітко почув голос Суріто.
— Добре-добре, — відповів Суріто. — Не буду. Я пожартував.
— Я нормально виступав, — промовив Мануель. — Мені просто не пощастило. І все.
Мануель знову ліг. Вони поклали щось йому на обличчя. Щось дуже знайоме. Він глибоко вдихнув. Як же він втомився. Страшенно втомився. Вони зняли ту штуку йому з лиця.
— Я добре виступав, — кволо сказав Мануель. — Все йшло як по маслу.
Ретана глянув на Суріто й рушив до дверей.
— Я побуду з ним, — мовив Суріто.
Ретана знизав плечима.
Мануель розплющив очі й подивився на Суріто.
— Хіба я погано виступав, Маносе? — з надією запитав він.
— Де там, — відповів Суріто. — Чудовий виступ.
Помічник лікаря приклав Мануелеві до лиця маску, і той глибоко вдихув. Суріто зніяковіло стояв біля стола, спостерігаючи.
В іншій країні
Коли настала осінь, війна ще тривала, але ми вже на неї не йшли. У Мілані восени було холодно й рано вечоріло. Тоді загорались електричні ліхтарі й було приємно блукати вулицями, зазираючи у вікна. Перед крамницями висіло багато дичини — сніг притрушував лисицям хутро, а вітер роздував їм хвости. Оленячі туші висіли закляклі, обважнілі й порожні, дрібні пташки гойдалися на вітрі, а той шарпав їхнє пір’я. Осінь випала холодна, з гір дув вітер.
Щодня по обіді ми ходили до шпиталю, а в сутінках туди можна було дістатися через місто різними шляхами. Дві стежки вели повз канали, але то була надто довга дорога. Втім, щоб потрапити до шпиталю, треба було перейти через міст. Їх було три на вибір. На одному з них жінка продавала смажені каштани. Від решітки над відкритим вогнем віяло теплом, а каштани ще довго потім гріли кишеню. Шпиталь був старовинний і дуже гарний; ми входили через браму, перетинали подвір’я і виходили з воріт по той бік. Звідти зазвичай починалися похоронні процесії. За старим шпиталем стояли нові цегляні будівлі, де ми й зустрічалися щодня по обіді, ввічливо цікавились здоров’ям одне одного і сиділи в апаратах, які мали нас вилікувати.
До апарата, в якому я сидів, підійшов лікар і запитав:
— Чим ви захоплювались до війни? Може, займалися якимось спортом?
— Так, футболом, — відповів я.
— Чудово, — сказав він. — Скоро знову гратимете у футбол, ще ліпше, ніж колись.
Моє коліно не згиналось, а нога від коліна до кісточки зісохлась так, ніби литки там ніколи й не було, і той апарат мав зігнути моє коліно й змусити його зарухатись так, наче під час їзди на триколісному велосипеді. Але воно не хотіло згинатись, і коли наставав відповідний момент, апарат, різко хитнувшись, зупинявся. Лікар сказав:
— Усе мине. Вам, юначе, пощастило. Незабаром знову кóпатимете м’яча, як чемпіон.
У сусідньому апараті сидів майор із крихітною, мов у дитини, ручкою. Він підморгнув мені, коли лікар оглядав його руку, розміщену між двома шкіряними пасками, що рухали нею вниз і вгору й ляскали по закляклих пальцях, і запитав: «Я теж гратиму у футбол, лікарю?» Він прекрасно фехтував і до війни був найкращим в Італії фехтувальником.
Лікар зайшов до свого кабінету й виніс звідти знімок руки, яка до лікування в апараті була майже така ж зісохла, як і майорова, а опісля трохи збільшилась. Майор узяв знімок здоровою рукою і уважно на нього глянув.
— Поранення? — запитав він.
— Нещасний випадок на заводі, — відповів лікар.
— Цікаво, дуже цікаво, — сказав майор і віддав знімок лікареві.
— Тепер вірите мені?
— Ні, — відповів майор.
Щодня туди приходило трійко хлопців, майже моїх ровесників. Усі троє з Мілана, один збирався стати правником, другий — художником, а третій — солдатом, і після сеансу в апаратах ми часом ішли разом до кав’ярні «Кова» поряд із театром «Ла Скала». А що нас було четверо, то йшли короткою дорогою через робітничий квартал. Люди ненавиділи нас і з забігайлівок не раз кричали нам услід: «A basso gli ufficiali!»[29]. Один хлопчина, який іноді приєднувався до нашого товариства, так що нас ставало
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей», після закриття браузера.
