Читати книгу - "Конкістадор"

воїном і не боявся смерті. Тапацоллі не схибив щодо нього: він дійсно був ладен віддати життя за своїх побратимів, за гідну справу, за ідеал. Ба більше, на думку Кетци, він збагнув призначення свого народу. Однак, щоб знати напевне, він мусив жити.

Він виказав свої міркування імператорові всього кілька днів тому. Утім зараз тлатоані розгубився. Він опинився перед надважким вибором і не знав, до кого варто дослухатись. Усе це було майже кумедно. Через багато років перед верховною владою знову постала дилема: чи віддати Кетцу у жертву богам. З одного боку, імператор дотримувався думки, що за обставин, котрі склалися, Кетцу слід лишити серед живих. Адже наразі він справді був одним з найцінніших юнаків для імперії. Утім, саме у цьому й був клопіт. Загалом, аргумент верховного жерця був беззаперечним: якщо Кетцу колись мали пожертвувати, але його відринули як негідного, то зараз, завдяки його заслугам, юнака слід повернути Уїцилопочтлі.

Досі стоячи на колінах зі схиленою головою, Кетца нарешті порушив мовчання й, не дивлячись у вічі, промовив до імператора так:

— Я віддаю свою кров і своє серце. Якщо державець гадає, — мовив юнак, — що це заклання послужить дітям Теночтитлана, то він утішиться таким вибором. — Водночас він змусив імператора засумніватися у цьому рішенні. — Уїцилопочтлі радше потребуватиме чимало живих воїнів, а не мертвих. Наближаються дні великих поєдинків, воєн між світами. Людські очі ще не бачили битв, подібних до тих, які мають невдовзі вибухнути. Проллється крові стільки, скільки ще ніколи не проливали навіть у дар богам.

— Не слухай його! — кричав Тапацоллі так само, як кричав багато років тому біля підніжжя піраміди.

Імператор звів руку, наказавши обом сторонам мовчати. Після тривалих роздумів він сказав, що обидві думки варті уваги. Оскільки Уїцилопочтлі вимагає його крові, то відмовляти божеству було б нерозважливо. Та якщо календар Кетци не хибить у своїх похмурих пророцтвах, то боги не подарують нехтування знаками долі. Отже, є всього один вихід: Кетца жертвує себе богам, відбуваючи на край світу — туди, де не ступала жодна людина, — на пошуки майбутнього. Якщо юнак помиляється і його задум зазнає краху, то бог нарешті отримає свою жертву. Вважаючи таке рішення справедливим й одночасно вигідним для імперії, тлатоані виголосив свій присуд:

— Кетца, я посилаю тебе у вигнання.

Отже, син Тепека мав відбути до меж імперії, на берег моря, у землі Уастеки. Там він мав за підтримки богів збудувати корабель і поплисти назустріч майбутньому, допоки не здійсниться пророцтво календаря, — так мовив державець. Кетца мав проникнути у майбутнє, щоб імперія не обернулася на минуле. Якщо подорож успішно завершиться, говорив імператор, то ти втішиш Уїцилопочтлі, а якщо твій корабель, навпаки, потоне, тоді бог жертвоприношень отримає твоє життя.

Уастека, узбережжя, яке завоювало мешикське військо, правила за прихисток усім, кого висилали у вигнання з Теночтитлана: у ці далекі землі на самому краю імперії засилали змовників, убивць, крадіїв та божевільних. З іншого боку, уастеки, народ, який заселяв тамтешні землі, не бажали миритися зі своєю підлеглістю й часто повставали, влаштовуючи повсякчас різанину, тож місця ті, створені для миру, обернулися на поле невгамовного бою. Кетца справді почувався б засудженим на смерть, якби море так не вабило його. Можливо, решта ставилася до Уастеки як до велетенської клітки, але для сина Тепека цей край мав стати брамою у нові світи.

Верховному жерцеві знову довелося давитися тліном приниження, стримуючи жагу власноруч вирвати серце з грудей свого ворога.

Кетца завмер у поклоні. Він уявив безкрайній обшир моря, обмежений лише обрієм, і серце його сповнилось радістю. Він мав стати першою людиною, яка борознитиме океани, шукаючи нові світи.

22

Країна вигнанців

Кетца покинув столицю разом з військом, яке йшло у завойовницький похід, щоб розширити межі імперії на південь і вгамувати мешканців узбережжя Уастеки. Це був повільний та небезпечний перехід через гори. Якби не сувора наука у школі Кальмекак, де хлопчика змушували годинами блукати кропив’яним полем, Кетца нізащо не стерпів би похідних поневірянь. Він заледве встиг попрощатися з Тепеком, а зустрітися з Ішоєю та шкільними товаришами йому взагалі не дозволили. Юнак завжди потай мріяв, вийшовши зі стін Кальмекаку, взяти свою подругу дитинства за дружину. Утім, він ніяк не сподівався, що йому навіть не дозволять закінчити освіту. Єдине, що було йому втіхою: море — його давня й виплекана мрія — ставало щодень ближчим.

Після багатьох днів пішої ходи військо врешті дісталося Уастеки. Усі члени поріділого війська знесилено попадали у тіні пальм. Лише Кетца, побачивши на власні очі безмежне синє море, кинувся уперед, долаючи піщану дюну. Стоячи на вологому піску, він на повні груди вдихнув манливі пахощі океану. Кетца споглядав море уперше, але був цілком упевнений, що доля його народу і його походження якимось чином пов’язані з цими водами. Погляд його ковзав по викінченій лінії обрію, а душа линула у безкінечність, де море ніби поєднувалося з небом. Кетца не бажав вірити, що ця лінія означає край світу. Навпаки, казав він до себе, це і є ворота у Новий Світ, у майбуття. Треба було лише пройти в неї і вийти за межі. Юнак відчув, що споглядати море невимовно солодко і, як йому здавалось, він знає причину цього. Він зріс на острові, оточеному озером, яке, у свою чергу, обрамляли гори. Усе тут було межею, острів — коло, озеро — перепона на шляху до гір, а гори — стіна, яка посилала людині відлуння її власних думок. Донині горизонт був для Кетци лише абстрактною ідеєю. А море, навпаки, відкривало увесь свій безмір, і думки Кетци могли поринути так само далеко, як і погляд, а уява вже прямувала впевненим кроком назустріч пригодам, що чекали на нього.

Захват Кетци безслідно розтанув, коли він, озирнувшись, зауважив юрбу людей, у поглядах яких відчувалася неприхована ворожість. І тоді син Тепека справді став почуватися вигнанцем, самотнім та беззахисним на чужині, де мешкають вороги. Неприхильна юрба оточила його кільцем. Кетца не міг збагнути, про що вони говорять, але войовничість їхніх намірів була зрозуміла й без слів. Місцеві мали дикий та страхітливий вигляд: череп незвичної форми, сточені зуби, ніби ікла у ягуара, носи у всіх наскрізь проколото шипаками чи кільцями. Розфарбовані вони були не менш загрозливо: поплямовані фарбою вилиці, щоки та брови підкреслювали суворість їхніх облич; м’язи під смугами татуювань виступали ще більш рельєфно. Каблучки, браслети та нагрудники було вироблено з мушель найрізноманітніших розмірів. Дикуни