Читати книгу - "Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк"

себе пам’ятаю, ми завжди ставили ялинку у вітальні внизу. Цього року вона була невеликою, лише трохи більшою за мене, але тато сказав, що на нас чотирьох вистачить. Можливо, буде тіснувато, але цього буде достатньо.

- Це місце найкраще, — сказала мама, дивлячись на деревце в кутку кімнати. — Далеко від вікна, а шафа ідеально перекриває доступ праворуч. Під ним потрібно постелити килим.

- Спокійно, спокійно, — відповів тато. — До завтра ще багато часу.

- Ну так, для тебе. Для тебе на усе вистачає часу.

- Гаразд, — махнув тато рукою, ніби відштовхував настирливу муху, — зараз я її зберу.

- Не треба було брати Пшема по ту ялинку.

Ось така мама; як розкрутиться, її важко зупинити.

- Хай хлопець вчиться.

Мені подобається тато. Якби не тато, я б нічого не міг робити.

Ялинок ніколи не вистачає на всіх. Я запитав тата чому, і він сказав, що так воно є на цім світі. Деякі речі ми можемо контролювати, а деякі – ні. Я цього не зрозумів.

- А як на тому світі, тату?

Він подивився на мене, трохи якби-то сумно, але потім усміхнувся.

- Я точно не знаю, — сказав він. - Звідки я знаю?

Але дещо він знав, бо через деякий час додав:

- Кажуть, що свята — символ миру. Безпека.

- А святий Миколай?

Він погладив мене по голові, наче я був немовлям.

- Не знаю. Може його і нема?

Більше він нічого не хотів казати, але я зрозумів, що ялинок там завжди вистачає всім, хто їх потребує...

Найгірше було минулого року. Мабуть, це тато винен, що у нас не було ялинки. Ніхто не сказав цього вголос, але ж кожного Різдва саме він займається її здобуттям. Тоді ми винесли з підвалу штучну ялинку, якою раніше ніколи не користувалися, просто припасли на всякий випадок. На ній була зелена пластикова хвоя, але відразу було видно, що зелень не справжня, занадто соковита. Загалом вся ялинка виглядала як намальована, але, принаймні, вона була велика, сягала аж до стелі. Ханя, для якої рік – це довго і про минуле Різдво можна забути назавжди, зраділа, як тільки може радіти бути чотирирічна жертва долі. Як там резюмував Мумі-троль: вона не розуміла серйозності ситуації.

Чесно кажучи, мені вона теж подобалася, особливо коли була вже нарядженою, з безліччю різнокольорових вогників на гілках. Тільки не пахла. У мами була спеціальна запашна рідина в пляшечці, але вона тримала її закритою до приходу святого Миколая.

А він не прийшов.

Нам неймовірно пощастило. Не знаю, чи ввела б його в оману ота штучна ялинка, перебільшено обсипана ватою і серпантином, яку тато подер з одного боку, щоб не було так рівно. Часто буває так, що святий Миколай до когось не приходить, але треба фарту, щоб він не прийшов, коли ви як слід ще не підготувалися його прийняти.

Але цього року ми підготувалися. Ще задовго до настання темряви наша ялинка гордо стояла на своєму місці, прикрашена вишуканими кульками та прикрасами, зробленими мною та Ханею. На самому вершечку сяяла золота зірка.

Ялинка стояла на помості, а під нею на м’якому, приємному на дотик килимі лежала ковдрочка і чотири маленькі подушки.

Як я вже сказав, ми були готові.

Але це не означає, що ми не потребували вдачі.

Ми виглядали першу зірку. Про всяк випадок я пошукав у небі сани Діда Мороза, запряжені оленями. Я думав, що зірка може бути пропущена - можливо, закрита хмарою, - але насправді ми виглядаємо її лише для того, щоб знати, що святий Миколай вже на шляху.

Ми з Ханею бігали від одного вікна до іншого, задирали голови, але нічого не було видно. Батьки сиділи за святково накритим столом, у центрі якого стояв годинник.

Цей годинник точно відмірював час. Як і кожного року, його нещодавно оглянув годинникар.

Мама й тато точно знали, о котрій годині з’явиться перша зірка на небі, завжди були пунктуальними, але ми з Ханею все одно робили своє. Ну, а якщо цього року святий Миколай прилетить раніше?

- Пора, — сказала мама і встала з-за столу. Її обличчя було серйозним, я знав, що вона боїться, хоча вона намагалася цього не показувати, мабуть, заради нас.

- Ще ж немає зірки на небі! – вигукнула Ханя.

- Може, ще трохи… — почав тато, але мама не дала йому закінчити.

- Час! — рішуче повторила вона, і мій батько підвівся, не сказавши жодного слова.

Мама зайшла першою. Її волосся зачепилося за кульку, яка відірвалася від гілочки і впала на підлогу. На щастя, не розбилася, хоча – з іншого боку – це нібито добрий знак.

Ялинка стояла на спеціальній підставці, але місця під нею було дуже мало. Тато дав знак Хані, яка приєдналася до мами рачки, мов маленька тваринка.

Потім заповзли ми з татом. Ми розклали подушки, щоб нам було комфортно – ніколи не знаєш, скільки доведеться сидіти під ялинкою. Попри все, було незручно, тому ми помінялися місцями: я до мами, а Ханя до тата. Ханя скривилася, тому що їй за комір влетіло кілька колючих голочок. Ледве ми вмостилися, як щось задзвонило. Спочатку тихенько, наче здалеку, а потім одразу, наче хтось тряс біля вуха жменею мініатюрних дзвіночків.

Мама мала рацію, кваплячи нас.

Цього року святий Миколай був в окулярах. Я не пам’ятаю, щоб він носив їх у попередні роки, але, можливо, я просто забув. А може їх в нього декілька?

Він був одягнений, як завжди, весь у червоне, з білосніжною окантовкою на рукавах і по краях капюшона. Густа борода закривала половину обличчя, але все ще було видно великий червоний ніс, рожеві щоки й блакитні очі, лагідні й веселі.

Він помахав нам рукою, підбадьорливо посміхаючись, але побачивши, що ми не виходимо з-під ялинки, помітно засмутився.

- Він, мабуть, плаче, — прошепотіла Ханя.

- Шшшш… - тато обережно закрив їй рот рукою.

Святий Миколай зітхнув, кивнув, ніби показуючи, що він розуміє нашу ситуацію і нітрохи не злиться, потім зняв зі спини свій великий мішок і почав діставати пакунки. Всі вони були обплетені різнокольоровими стрічками з написами. Я напружив очі і побачив, що це наші імена, моє і Хані, а на одному з них я навіть прочитав ДЛЯ МАМИ. Кожен пакет мав одну прозору сторону, через яку можна було побачити, що всередині.

І ми побачили.