Читати книгу - "1793"

богом забуту частину Ладуґорсландета біля Нуртулла. На північ уздовж смердючого потоку Реннілен з коричневою водою. Ліворуч від нього — кручі Брункеберґсосена, праворуч — береги озера Трескет. Озеро дуже смердить, але не так жахливо, як Фатбурен. Тут хоч вода проточна, та й поверхня більша, тож сміття і фекалії помалу змиває.

Будинки за Трескетом уже не кам’яні, а дерев’яні, бруківка закінчилася і почалася глиняна багнюка. Місце, яке шукає Кардель, має бути десь біля Сурбруннена. Там живе столяр, який ще досі ремонтує і навіть робить нові паланкіни. Навколо темно, і для Мікеля несподіванка, що надворі ще є інші люди — адже жовтень, увечері надворі холодно. Он на ґанку сидить якийсь чоловік, а за кілька кроків від нього ще один стоїть. Переминається з ноги на ногу, ніби не може вирішити, як саме стати.

Той, що сидить, махнув Карделеві рукою на знак привітання. Широкоплечий, як і Мікель, тільки значно гладший — куртка на череві будь-якої миті може луснути. Від його тіла віє незвичайним поєднанням суворої сили і ліні. Голова кругла, мов ядро. Шия коротка й товста. Широкий рот, повні губи, трохи косоокий. Жує тютюн і через рівні проміжки часу спльовує жуйку крізь зуби. Кардель на його помах відповідає кивком голови.

— Мене звати Мікель Кардель. Я перепрошую, що так пізно, але я шукаю столяра, майстра Врійса.

— Ви його знайшли. Так мене й звуть, і нікого іншого. Сідайте он там, пригощу вас тютюнцем.

Кардель залишився стояти, але взяв дрібку тютюну з кисета, який простягнув чоловік. Підійшовши, побачив, що другий чоловік ще досить молодий, фактично юнак, але такий високий, що порівняно з ним і Кардель, і столяр здаються геть приземкуватими. Схоже, трохи несповна розуму. Рот роззявлений, через губу на підборіддя стікає цівка слини. Очі як у корови — порожні, байдужі. На ньому нашийник, довгим шкіряним ременем прив’язаний до перил.

— А чого це пан майстер вечір проводить на ґанку?

— А хіба вечірнє повітря — не ліки для душі? А ви самі? Що вас такої години привело до мене, майстра Пітера де Врійса, який живе на іншому боці Трескету? — хитра посмішка з’явилася на обличчі столяра.

— Я шукаю паланкін, зелений паланкін з поламаною жердиною. Один жебрак з Котячого моря бачив, що його несли сюди. Десь три-чотири дні тому.

Чолов’яга замислено наморщив лоба.

— Та ні, шановний, нічого такого не пригадую. Шкода, що так далеко йшли, а натомість отримали тільки дрібку тютюну. Може, якомусь іншому майстрові віднесли?

Кардель замислено похитав головою:

— Тут поряд немає інших столярів. А ще мені сказали, що майстра де Врійса важко зрозуміти, бо він родом з Роттердама. Дуже погано говорить шведською, тож диво, що взагалі має клієнтів. Хоча майстер хороший.

Чоловік заіржав, мов кінь, підвівся, потягнувся, аж у спині щось захрустіло, і підсмикнув ззаду штани.

— Що ж, усе так. Йонс Кулінг. Нема чого заперечити, зловили, зловили.

Кардель головою показав на молодика, що так і стояв у тій самій позі, загублений десь у власному світі:

— Це хто?

— Мій брат Монс. Думаю, ви помітили, що він не зовсім при своєму розумі. Наші батьки не з великого міста, як ви, а з села. Село таке маленьке, що знайти шлюбну партію дуже складно. Коли батькові прийшла пора одружуватися, не знайшов іншого виходу, як взяти за дружину власну сестру. Такі злочини проти Божого закону не минають безкарно, і кара тепер має ім’я Монс. Мати померла, народжуючи його. Такого великого немовляти повитуха ще ніколи не приймала. На голову тугий, але якщо потрібен хтось, хто годинами носитиме важкі ноші й ні слова не скаже проти — Монс саме той, хто треба.

— А ти, значить, попереду, еге ж?

— Як у воду дивився. Якби він ішов попереду, були б в канаві і ми, і пасажир, перш ніж щось встиг би сказати. Столяр просив повернутися рано-вранці, але ці ноші — наш єдиний хліб, не хочеться залишати без нагляду. А ще він натякнув, що ми й так не дуже добре працюємо, а коли хтось почне розпитувати про наш паланкін — взагалі нам буде край. Якщо, звісно, самі не владнаємо проблеми на місці, як ти розумієш. І ось ми тут: ти, я і Монс.

Йонс підійшов до ґанку й відв’язав ремінь, яким припинав Монса. Ступив кілька довгих кроків у бік дороги, розім’яв шию, висякався з обох ніздрів. Зловісно посміхнувся Карделеві й підняв величезні кулаки. На плечах і стегнах перекотилися гори м’язів — недарма все життя тягав ноші.

— Не треба було тобі сюди приходити й винюхувати. Єдине, що ти знайшов — смерть свою. Ну ходи, потанцюємо. Побачу, що ти можеш запропонувати.

Кардель відступив лівіше, щоб бачити одночасно і Йонса, і Монса. Очевидно, придуркувате чудовисько відчуло напругу в повітрі, бо почало підскакувати на місці й нетерпляче щось вигукувати. З-під вузьких штанів випирав набряклий член завдовжки як пів руки.

Після кількох спроб атаки Кардель вдарив першим. Лівою дерев’яною рукою щосили влупив Йонса в бік, аж того зігнуло навпіл від болю. Той помацав під одягом і вийняв закривавлену долоню. Здивування на обличчі перейшло у сміх:

— Чорт забирай, Карделю! Оце удар! У боку пече, як на дні казана! Залізні пальці!

— Боюся, лише дерев’яні.

— Он як? Карделю, а ти брудно граєш! Це по-нашому. Але нечесно, еге ж? Битися треба на рівних. Монсе!

Брат тільки чекав команди. Його негайна атака була така проста й примітивна, що Кардель ошелешено завмер. Монс просто кинувся вперед і обхватив Карделя, той не встиг відступити, так і полетіли вони на землю — Мікель внизу, а вся Монсова вага зверху. Недоумок сів на Карделя і заходився його лупцювати. Почувся хрускіт перенісся, луснула брова, обличчя залило кров’ю. Йонс підскочив зліва й Кардель відчув, що той пальцями намацує протез і ремінці. Розв’язав зав’язки, протез сповз зі свого місця, Йонс висмикнув дерев’янку з рукава й так залишив Карделя геть безборонним. Він чув якісь приглушені удари, і до нього не зразу дійшло, що це Монс досі б’є його по голові й плечах. Потім удари стали рідші й легші. Почувся голос Йонса:

— Ну все, заспокойся, любий Монсе. Хай Кардель трохи прийде до тями, та й побачимо, чи буде він такий зухвалий без своєї таємної зброї.

Кардель витирає очі від багна, моргає, але все одно нічого не бачить. Йонс Кулінг лиховісно регоче й кидає десь за спину дерев’яну руку. Протез падає перед ґанком, а Монс весело регоче й облизує свої мокрі скривавлені кулаки.

Кардель чує дзвін у вухах, увесь світ навколо починає крутитися в