Читати книгу - "1793"

дикому танку — хати, небо, зорі. Кардель відчуває в роті уламки зубів і думає — а чи не зірки то надщерблені?

Перед очима спливає кривава піна на вустах Югана Єльма, коли він тоне в морі, чується далекий голос Сесіла Вінґе й постріли російських гармат, тремтить беззуба усмішка на розбитих губах Карла Югана в тьмяному світлі лампи. Кардель повертається до пари фігур, які мигтять перед ним, і відчуває, що його мертва рука знову набуває свого колишнього вигляду. Вона розлючена, вона пульсує, вона сповнена болем і ненавистю.

— Ну підходьте, погань.

13.

Ґустав Адольф Сундберґ зовсім недавно перемістив свою кав’ярню з Бренсґрендена біля Святої Клари на Залізну площу. Утім, на новому місці її швидко стали називати Малою біржею — саме сюди зачастили купці й капітани з Корабельної набережної. Дехто попиває шоколад, але більшість гостей, як і Сесіл Вінґе, приходить сюди пити гірку арабську каву, чашку за чашкою, особливо коли почали ширитися чутки, ніби уряд планує заборонити цей напій, щоб шведи менше розсиджувалися у кав’ярнях і базікали про дурне.

Але поки що каву не заборонили, тож завсідники регулярно ходять її пити і пліткувати: про дивне ставлення п’ятнадцятирічного принца Ґустава до дворян, про любовні переживання герцога Карла, закоханого в пані Руденшельд, яка кохає зрадника Армфельта, про поета Томаса Турільда — кажуть, він у Любеку загуркотів зі стола, горлаючи, що вигнання зі Швеції принесло йому безсмертя, про яке годі мріяти тим, хто лиже дупу баронові Ройтергольму.

Вінґе вирішив почекати Карделя годину. Але й до пів на одинадцяту Мікель не прийшов.

Вінґе пішов на північ вулицею Вестерлонґатан, дійшов до Ґосґренда й попитав там про Карделя. Допоміг йому один швець, що саме підбивав чоботи.

— Однорукий пальт? Так, знаю. Винаймає кімнату у вдови Пільман.

На сходах грається купка дітей. У будинку немає груби, лише камін, куди виснажена жовтолиця дівчинка саме підкинула дров. Вона вже кілька днів хворіє, тому сидить удома. Бачила, як Кардель учора вранці пішов з дому й більше не повертався. Вінґе зрозумів, що більше нічого не дізнається, і пішов до виходу. З-за спини почувся голос дівчинки:

— Скоро пані Пільман прийде по гроші. Якщо Мікель не заплатить, вона його викине.

Вінґе пішов вгору вулицею до Великої площі, щоб мати час дорогою подумати. Без Карделевої допомоги його можливості стають геть обмежені. Зупинився біля криниці. Діти й слуги набирають води у відра. Трохи відпочивши, Вінґе вирушив у бік Слоттсбакена й поліцейського управління. При цьому пообіцяв сам собі, що дорогою зупиниться лише раз.

Передвечірні тіні простяглися коридором перед дверима кабінету начальника поліції Нурліна. Вінґе сидів на стільці й чекав завершення наради. Навіть крізь двері відчувалося, що поліцмейстер у поганому гуморі. Вінґе підозрював, що його залишено чекати в коридорі, аби начальник міг трохи зібратися докупи. Нарешті за дверима почулися голоси, з приймальні вийшов поліцейський чин і показав Вінґе на прочинені двері:

— Прошу вас.

Нурлін сидить за столом, заваленим паперами. Камзол розстебнутий, перуку кинув на стіл. Більше жодного стільця немає, тож Сесіл так і залишився стояти посеред кабінету. Нурлін почухав потилицю і потер почервонілі очі.

— Не так і давно ми тут востаннє зустрічалися. Пам’ятаєш, Сесіле, що я тобі казав про цю справу? Хіба не просив тебе діяти якомога обережніше? Замість цього ти вдираєшся посеред наради з гучними заявами й сороміцькими візерунками на тканині. Ти не бачив, як той пліткар Барфуд все ретельно записував?

— Я його не тільки бачив — я сам його привів. Особисто розбудив і вмовив піти зі мною, пообіцяв йому, що на поліцейській нараді почує цікаву історію, яку Гольмберґ радо надрукує у завтрашньому числі «Екстра постен».

Нурлін долонями затулив обличчя.

— Барфут нам такого напише зі своїми біблійними цитатами! А Гольмберґ, звичайно, радо надрукує, йому що провокативніше, то краще. І весь Стокгольм це прочитає. Навіщо, Сесіле?

— Схоже на те, що хтось схопив мого помічника у цій справі, пальта на ім’я Кардель. Інстинкт мені підказує: це через те, що він забагато дізнався. І ця тканина — моя остання надія. Дуже дорога, не інакше належала комусь достатньо багатому. Хто бачив цю тканину раніше, зрозуміє за описом у газеті, про кого йдеться. І якщо хтось впливовий захоче вгамувати ці розмови, то звернуться до тебе. Вони захочуть зі мною поквитатися. А може, і з тобою. І ти, Югане Ґуставе, повідомиш мені їхні імена.

— Ройтергольм читає «Екстра постен», як і всі інші подібні газетки. Для нього це буде ще один доказ, що я роблю все, тільки не те, що він мені наказує. Кращої нагоди йому годі й чекати. Ти підписав мій смертний вирок, Сесіле.

— Зважаючи на те, що посада начальника поліції зробила з тобою за останній рік, кожен, хто докладеться до твого звільнення, — твій рятівник.

— Я мав добре подумати, з ким укладаю угоду, коли просив тебе допомогти. Це ж Сесіл Вінґе! Завжди готовий пожертвувати собою і всіма іншими заради своїх високих ідеалів.

Вінґе недобре примружився.

— Так, ти просив мене допомогти і, мабуть, справді мав би згадати, хто я. Відданість тобі була для мене достатньою підставою взятися за цю справу, але з тієї миті, як я вирішив погодитися, моя відданість перейшла на покійного. Зараз він — головне для мене, а не твоя репутація чи посада. Усього кілька ночей тому на кладовищі церкви Святої Марії я оглядав тіло. Я тобі опишу, раз ти досі не бачив цього: якесь чудовисько довго-довго тримало його і одну за одною відтинало кінцівки. Кожній рані давали час на загоєння, достатньо, щоб тіло витримало наступну ампутацію. Багато місяців його тримали десь, прикованого до лежака. Може, він навіть намагався кричати, але невдало, а як відрізали язика — стало ще складніше. Можливо, він навіть намагався сам себе вбити, то йому навіть зуби повидирали. Навіть очей не залишили. Ти можеш це уявити? Лежиш самотній, безпомічний, і одного дня знову відчуваєш пилку на іншій частині свого тіла. Я знайду того, хто це зробив. І дізнаюся чому. І ти даси мені ті імена, які я прошу, щойно довідаєшся. І не треба мені плакатися про Ройтергольма й свою посаду. Ще кажеш щось про смерть? Мені у вічі? Тобі не соромно?

Нурлін відчув, що лють його покинула, а на її місце прийшла байдужість. Він скучив за дружиною, дочкою, їхнім запахом і сміхом. Через стіл подивився на Вінґе. На худому виснаженому обличчі тільки очі світяться. Нурлін зітхнув і поклав руки на складений аркуш на столі.

— Уранці отримав листа з Парижа. Мій інформатор