Читати книгу - "Забути, щоб згадати, Ольга Обська"

Розділ 9. Вечеря на веранді

Час знову пролетів швидко. Олена дивилася на годинник і не могла повірити, що вже пів на сьому. Виходить, аналіз підслуханої розмови зайняв у неї цілу годину, і на підготовку до вечері в компанії Його Пресвітлості залишилося менше тридцяти хвилин.

А може, це й на краще, що доведеться поспішити. Принаймні часу на переживання, як все мине і чим для Олени закінчиться, не залишилося. Вона швиденько передивилася нашвидкуруч зібраний гардероб і обрала яскраво-зелену з блакитним приталену сукню. І хоча жодного уявлення не мала, який дрес-код має бути для вечері з королівською особою, вирішила, що сукня у будь-якому разі буде доречнішою за штани. Надто яскрава бірюза діяла на нерви. Але, підійшовши до дзеркала, Олена зробила несподіване відкриття — сукня їй личила. Огортала, підкреслювала плавність ліній фігури, гармоніювала з кольором очей.

Серед взуття Елен відшукалися туфельки в тон. А ось кричущу біжутерію Олена надягнути не наважилася — не хотілося бути схожою на папуаску. Коротке волосся, яке мало дивовижну пишність, слухняно вклалося в оригінальну зачіску, варто було збити його руками і труснути кілька разів головою. Ну от — Олена готова.

Не встигла вона усвідомити, що й гадки не має, куди йти, як у двері постукали. На порозі стояла Аурелія. Змірявши хазяйку кімнати крижаним поглядом, вона процідила:

— Феє Елен, слідуйте за мною. Його Пресвітлість розпорядився провести вас на східну веранду.

І знову в супроводі непривітної мимри Оленці довелося подолати низку коридорів та коридорчиків. Запам'ятати дорогу вона вже навіть не намагалася — марно. І потім, можливо, це їй і не знадобиться. Існувала велика ймовірність, що прямо з вечері Олену відправлять в Еурстенцель або ще кудись гірше, тому що Його Пресвітлість на раз-два розпізнає в ній самозванку.

Мабуть, другий день постійного стресу притупив гостроту відчуттів, і думка про можливе викриття викликала лише легкий неприємний холодок, що пробіг хвилею по тілу. Такий стан можна контролювати. Це не відчай, що сковує мізки, впадати в який за поточних обставин було б зовсім фатально. Що там казав філософ-зомбі: відчай заважає виплутуватися з безвихідних ситуацій? Так і є.

Згадавши про Едуарда, Олена мимоволі пересмикнула плечима: і чому їй спокою не дає цей байдужий красень? Чому в пам'яті постійно спливають його слова, його бездоганні риси обличчя, його беземоційні манери? І головне — чому все це її так дратує?

Зрозуміти свої почуття Олена не могла. Та в неї й часу на їх аналіз не було. Необхідно було вирішувати більш актуальну головоломку, яка постане перед нею, щойно вона увійде на веранду. Завдання не таке й просте — здогадатися, хто з чоловіків, які там знаходяться, є господарем резиденції і як його правильно вітати. Якщо пощастить і Його Пресвітлість з'явиться трохи пізніше, то проблем не буде. Олена просто скопіює поведінку решти учасників вечері. Але що як він уже там?

Біля входу на веранду чергували два швейцара. Або охоронця — хто їх розбере. Одягнені хлопці були химерно: червоні камзоли, розшиті золотом, високі головні убори, прикрашені пір'ям, блискучі чоботи. Куди Олені в її бірюзовій сукні до них.

— Феє Елен, — сказав один із володарів екзотичної уніформи, — Його Пресвітлість вже чекає на вас.

Він відчинив двері і жестом запросив зайти всередину.

— Феє Ауреліє, а вас просили піти.

Мимра обвела того, хто до неї звернувся, зневажливим поглядом і, підібгавши губки, попрямувала геть. А Олені нічого не залишалося, як прийняти запрошення.

Веранда, всупереч очікуванням, виявилася невеликою. Майже весь вільний простір займав довгий стіл. Біля дальньої його сторони розташувався високий статний чоловік років п'ятдесяти, який був досить просто одягнений. Жодного тобі розшитого золотом костюма, шапок з пір'ям або дорогих прикрас. Це і є Його Пресвітлість??! Олена крадькома обвела поглядом веранду у пошуках іншого претендента на звання королівської особи, але більше в приміщенні нікого не було. Все-таки людина з легкою просіддю на скронях і проникливими сірими очима, яка встала з-за столу і почала наближатися до Олени, і є Його Пресвітлість. А вона гадала, що якщо придворні виряджаються, як павичі, то сам власник резиденції взагалі сяятиме як новорічна ялинка.

Олена ще раз озирнулася навколо: а де всі? Де королівський почет? От чого зовсім не чекала, так це залишитися з Пресвітлістю наодинці. Він вирішив розділити вечерю лише з нею? Дідько! Цього тільки бракувало! У Олени не буде взірця для наслідування. Доведеться імпровізувати.

Тим часом власник Палацу вже подолав половину дистанції. Потрібно було терміново вигадати, як його привітати. Чомусь кніксен чи уклін у бік володаря скромного костюма здавалися недоречним. Але що ж тоді? Не руку ж Пресвітлості цілувати. Хоча, здається, саме такого вітання він і чекав. У міру його наближення до гості рука все більше витягувалася вперед. Олену охопили суперечливі думки, і поки вона з ними відчайдушно боролася, Пресвітлість упіймав її руку в свою і міцно потиснув:

— Ласкаво просимо, Феє Елен! Ви, напевно, здогадуєтеся, який я радий вас бачити. Хоча ні, не здогадуєтеся. Ви надто молоді, щоб зрозуміти батьківські почуття.

Так, Олені важко було зрозуміти Пресвітлість. Він навіть не уявляв, наскільки. Вона й знати не знала, чому він радіє, чому тисне руку, як рівній, і до чого тут батьківські почуття. Втім, поставити всі ці питання, вона, певна річ, не могла. Тому видавила з себе усмішку і сказала:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍